Читати книгу - "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

— три версти. Одне тільки зле — печі в будинку немає. Мабуть, троль не помітив своїм одним оком, що люди у своїх будинках складають печі.

Зима по лісу гуляє. А троль сидить у своєму будинку і тремтить від холоду.

— Нікуди цей будинок не годиться! — розсердився троль. — Треба новий будувати. Тільки тепер я буду розумнішим. Побудую будинок ближче до сонця — хай воно мене гріє.

І троль узявся до роботи. Він скрізь збирав каміння і нагромаджував його дедалі вище.

Скоро гора з каміння піднялася ледь не до самих хмар.

— Ось тепер, мабуть, досить! — сказав троль. — Тепер я побудую собі будинок на вершині цієї гори. Житиму під боком у самого сонця. Вже поряд із сонцем не замерзну!

І троль поліз на гору.

Та що це?! Що вище він лізе, то холодніше стає.

Дістався до вершини.

«Ну, — гадає, — звідси до сонця рукою подати»

А в самого від холоду зуб на зуб не попадає.

Троль цей був упертий: якщо вже йому в голову що западе, нічим не виб'єш. Вирішив на горі побудувати будинок — і побудував.

Сонце неначе близько, а холод все одно до кісток пробирає.

Так цей дурний троль і замерз.

«І чому воно так? — гадав Нільс, щулячись від холодного повітря. — Адже вгорі справді ближче до сонця, а чому ж холодніше?»

Цієї миті Акка, наче підслухавши його думки, рушила вниз.

Гори під ними розступилися, і тепер вони летіли над долиною. Долину перетинала вузесенька стрічка річки.

А що це за дивні горбики на березі? Круглі, загострені… І дим із них снується!

Дим! Отже, там живуть люди! Ну звичайно ж, у Лапландії живуть лопарі. І горби — це не горби, а житла. Їх роблять так: забивають у землю кілька жердин, а потім обтягують оленячими шкурами. І називаються такі будинки чумами.

Нільс знав про це з розповідей шкільного вчителя. А зараз він усе бачив на власні очі!

Ось між чумами бродять якісь тварини. На головах у них стирчать роги. Так це ж олені! Ціле стадо лапландських домашніх оленів! У крайньому чумі палало багаття. Дівчинка-лопарка щось пекла на розпеченому камінні.

На дівчинці були хутряні штани і довга сорочка, теж хутряна. Нільс здогадався, що це не хлопчик, а дівчинка, тільки по тому, що дві довгі чорні кіски весь час спадали вперед, коли вона нахилялася. А дівчинка їх знай лише відкидала на спину, щоб вони не потрапили у вогонь.

Раптом Акка Кебнекайсе повела головою направо, наліво і, коли переконалася, що поряд із дівчинкою нікого немає, спустилася зовсім низько. Нільс навіть відчув жар від багаття і запах гарячого тіста. Акка пролетіла над дівчинкою одне коло, друге…

Дівчинка підняла голову і з подивом оглянула гуску. Мабуть, вона подумала: «Що за дивна птиця! Здається, їй щось від мене треба…» А гуска злетіла вище і знову закружляла над маленькою лопаркою.

Тоді дівчинка засміялася, схопила з каменя гарячого коржика і простягла його птиці. Акка підчепила коржик дзьобом і швидко відлетіла геть.

Нільс ледве встиг крикнути дівчинці: «Спасибі!» Адже він відразу здогадався, для кого це Акка Кебнекайсе випросила частування.

У невеликій улоговині стара гуска із Нільсом чудово поснідали. Акка скубла рідку траву, що пробивалася з-під каміння, а Нільс їв коржик. Справжній коржик зі справжнього борошна, білого, ще гарячий! Йому здавалося, що нічого смачнішого на світі не має. І він намагався на довше розтягти це задоволення.

На Кругле озеро біля Сірих скель вони повернулися тільки надвечір.

2

Літо добігало кінця. Гусенятка підростали і радували батьківські серця. Якщо й спалахували коли-небудь сварки у зграї Акки Кебнекайсе, то, мабуть, тільки через суперечку, чиї діти кращі.

Особливо пишалися своїм потомством Мартін і Марта.

Нільс теж вважав, що їхні діти найкрасивіші. Білі, наче сніг у горах, без єдиної цяточки, і лише дзьоби і лапи червоні, як брусниця.

Крила у гусеняток уже трохи зміцніли, і Мартін кожного ранку навчав гусенят літати. Спочатку вони ледь піднімалися над землею — змахнуть кілька раз крильцями і знову опустяться на траву. Потім вони злітали дедалі вище і держалися в повітрі дедалі довше.

Марта теж училася літати. Вона бралася до уроків увечері, коли гусенятка вже спали, — не можна ж ганьбитися перед дітьми, що вона, мати великої родини, теж ледь літає.

Мартін змушував Марту круто повертати на льоту, змахувати крильми врівні з його крильми, здійматися в повітря не з розгону, а прямо з місця. Тобто, навчав її всього того, чого сам навчився у диких гусей за довгу путь від Вестменхега до Лапландії. І Марта старалася щосили. Адже наближався час, коли зграя Акки Кебнекайсе покине Лапландію і пуститься в зворотну путь.

А цей час був не за горами.

Одного разу Мартін підійшов до Нільса. Він устромив голову в двері його будиночка і заговорив.

— Не розумію, — сказав він, — доки це Акка Кебнекайсе триматиме нас у Лапландії? Зима от-от нагряне, а вона і гадки про повернення не має. Швидше б додому! Гусеняток би всім показати — і родичам, і курям, і коровам. Марту б зі всіма познайомити! Вже вона, безперечно, всьому пташнику сподобається! Ще б пак, адже така красуня!

Нільс теж думав: «Правду каже Мартін. Пора вже нам додому! Ох і зрадіють батько з матір'ю, коли я замість одного гусака цілий виводок приведу. Вони, звичайно, думають, що ми давно загинули — і я, і Мартін. І раптом — на маєш! — відчиняються двері, і входять одне за одним: спершу Юксі, за Юксі — Каксі, за Каксі — Кольме, за Кольме — Нельє, за Нельє — Війсі, за Війсі — Мартін із Мартою, а