Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слова Гагіка стурбували товаришів. Адже й справді, через Саркіса всі вони можуть надовго залишитися в цій ущелині. Може, краще кинути все й розчищати стежку? Тоді визволились би всі…
Зібравши наламаного гілля, вони мовчки рушили на Диявольську стежку.
— Саркіс, як ся маєш? — крикнув зверху Гагік.
— Нічого, але болить… витягніть мене звідси… Скажу батькові — він вам щедро віддячить…
Почувши ім’я жаднюги Паруйра, хлопці спохмурніли. Ну от і віддай життя за цього хлопця.
— Ти про віддячення краще помовч! — розсердився Ашот. — А то ні палива, ні їжі не одержиш… — І трохи тихше додав — Ач який! У батька вдався, взятки обіцяє… Тьху!..
— Кажу ж, давайте розчищати стежку! — нагадав Гагік.
— А ти, Асо, що скажеш? Ти все мовчиш.
— Що мені сказати, хіба не ясно?..
Шушик запитально підняла очі на Асо.
— Ясно, звичайно, — підтвердив Гагік. — Беріть лопати й будемо працювати.
— Ти мене не так зрозумів, Гагік. Ми, курди, або рятуємо товариша, або помираємо разом з ним…
І, ніби зробивши щось нехороше, Асо опустив голову і почав скидати Саркісові гілля з скелі.
Шушик дивилась на Асо з такою ніжністю, що той весь час відчував на собі її теплий погляд. Ось дівчина дивиться на його щоку, ось він повернувся, і вона дивиться на його вухо, на потилицю, на шию…
Зовсім інше враження справили слова Асо на Гагіка та Ашота.
— Ти що ж, думаєш, що ми менше, ніж курди, любимо своїх товаришів? — вигукнули вони майже разом, а Ашот урочисто заявив — Ми не вийдемо з Барсової ущелини, поки не звільнимо Саркіса… Ну, а тепер гайда до дубняка!
Але Гагік раптом зупинився, витягнув шию, повів носом угору і понюхав повітря.
— Чудеса! — знизав він своїми вузькими плечима. — З провалля шашликом запахло… Ей, Саркіс, чи не забув ти часом у вогні свою ногу?
Саркіс не відгукнувся. Проте запах смаженого м’яса почули й інші.
Тільки Ашот і Шушик знали, в чому справа, і ледве стримували сміх, бачачи розгубленість і здивування Гагіка.
— Звідки у Саркіса шашлик? — сушив собі голову хлопець і, не стримавшись, крикнув у провалля: — Чи не орла ти там обскуб, Саркіс?
— Якого орла?.. Пташок… — ледве долинуло з-під скелі.
Гагік обвів товаришів здивованим поглядом, але, перехопивши посмішку Шушик, усе зрозумів.
— Ах ти, зрадниця!.. — І ніби до самого себе додав: — Авжеж! Чи можна покладатися на жінку? Хіба не Алмаст[16] віддала ворогові ключі від фортеці Тмкаберт?
Тепер юні герої вирушили до дубняка, як назвав Ашот куточок під правим пасмом ущелини, де серед каміння росло кілька дерев.
Коли вони прийшли, Ашот сказав:
— Треба знайти для Саркіса дерево з довгим і тонким стовбуром.
Завдання було не з легких. Звідки тут, у цьому кам’янистому обвітреному місці, може рости струнке дерево?..
Шукали довго і, нарешті, зупинились перед двома молодими вербами. Одна з них була трохи вища, стрункіша, і, показуючи на неї, Ашот сказав:
— Не така вже вона й висока, але іншого вибору немає… Та й грунт під нею м’який — легше буде витягти її з корінням. — Він поплював на долоні і поліз на вербу. — Гайда за мною…
— І мені лізти? — запитала Шушик.
— Ні, та краще шукай ягоди.
Ашот доліз до верхівки дерева і, вчепившись за неї, повис високо над землею. Верба трохи нагнулась під його вагою, але навіть і не скрипнула.
— Ой, упадеш! — закричала Шушик.
— Іди куди тобі сказано! — розсердився Ашот. — А ви, Асо і Гагік, хапайтесь за верхівку і розгойдуйтесь, як я.
Вони втрьох повисли на верхівці дерева. Верба, зелена й гнучка, нахилилась майже до землі, але далі не піддавалась.
— Ашот, я не можу більше! — благав Гагік. Хлопцеві здавалося, що руки його ось-ось обірвуться.
— Облиште, не вийшло! — сказав Ашот товаришам і зліз з дерева.
Сівши під вербою, вони почали думати, що робити.
— Не коріння в неї міцне, а ми занадто легкі, — з сумом доводив Гагік.
— Ось що її тримає, — показав Ашот на товстий корінь — надійний захист дерева од вітрів, що налітали з гір. — Асо, принеси «сокиру» первісної людини.
Коли той пішов, Гагік звернувся до Ашота:
— Скажи чесно, чи вартий Саркіс того, щоб ми стільки мучились?
Ашот нічого не відповів, тільки докірливо подивився на нього. Коли повернувся Асо з сокирою, сказав різко, але з пафосом:
— Він не людина, але ми повинні бути людьми. Завжди і в усьому!
Змінюючи один одного, хлопці почали завзято бити кам’яною сокирою по товстому корінню верби.
— Хіба це сокира? — обурювався Гагік. — Не рубає, а жує, наче беззубий буйвол!
Немало довелося їм помучитись, поки нарешті не перерубаний, а скоріше розмолотий корінь здався.
— Ну, тепер поліземо знову.
Коли хлопці знову повисли на верхівці верби і таки нагнули її, з глибин землі почувся якийсь глухий стогін, скрип. Дерево гнулось, але ще упиралося, боролося за життя. Нарешті, не витримавши ваги, воно жалібно застогнало і впало на землю.
— Гілля ми обламаємо на паливо, а з стовбура зробимо драбину, — сказав Ашот. — Ну, почали!
Скоро вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені Барсової ущелини», після закриття браузера.