Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

пообрубували з дерева гілки і волоком дотягли стовбур спочатку до ущелини, а звідти з великими труднощами і на Диявольську стежку. Дерево виявилось коротким. Не допомогли і ремені, якими хлопці доточили стовбур. Коли вони спускали колоду, вона вислизнула у них з рук, ударила одним кінцем об виступ скелі, де сидів Саркіс, і уперлась другим кінцем у стіну.

— Саркіс! Ану спробуй піднятися по цій драбині! — крикнув Ашот.

— Коротка, дуже коротка, як тут піднятися? — долинув з-під урвища безнадійний голос.

Хлопці не знали, що робити далі. Півдня згаяли вони на те, щоб зробити цю драбину, і все марно. За цей час можна було б розчистити двадцять кроків стежки — шлях до волі!..

— Гагік, Асо, шишки, шишки! Ідіть сюди, швидше!.. — почули вони тоненький голос Шушик, і це вивело їх з пригніченого стану. Хлопці підхопились і побігли туди, звідки лунав голос. Дівчину знайшли на невеликому колючому деревці. Під деревом сидів Бойнах, облизнувся і нетерпеливо чекав м’яких, смачних шишок. Але Шушик зривала плоди й складала їх у пелену своєї спіднички.

Шишки мушмули, та ще й які!.. Той, хто знаходив їх пізньої осені в лісі, знає, яка це розкіш, особливо для голодної людини.

Коли всі наїлися досхочу, нагодували Бойнаха і виділили порцію для Саркіса, Ашот знову розпочав нараду.

Обміркувавши становище, вирішили зробити довгу вірьовку. Саркіс прив’яже її до ялинки і спуститься вниз. Адже це легше, ніж піднімати його на Диявольську стежку.

Єдиним матеріалом для вірьовки могла бути еластична й тонка кора карагача. Всю ніч вони мовчки просиділи біля вогнища, плетучи вірьовку. Кожний готував свою частину. Нарешті окремі шматки її були з’єднані міцними вузлами. Тільки вдосвіта полягали спати. Але й у сні мучила тривожна думка: а що коли вірьовка обірветься?..

Цієї ночі Асо ліг спати останнім. Коли він, як завжди, став закладати вхід у печеру, то згадав про собаку. Куди це подівся Бойнах?

Взявши свою герлигу, хлопець вирішив пошукати його, але не встиг переступити поріг, як почув тихе скавчання. Стурбований Бойнах вбіг у печеру і припав до ніг хазяїна. Біля входу темною стіною піднімався чорний туман. Здавалося, що хтось сховався там і підстерігає собаку, щоб напасти на нього.

Так, так з усього було видно, що собака когось злякався. В його очах виднівся страх, пес тремтів усім тілом, підібгавши хвоста, як це роблять собаки, коли зустрічаються з сильнішим ворогом.

Асо погладив Бойнаха і прошепотів по-курдськи кілька заспокійливих слів. Але той не переставав тремтіти і намагався заховатися глибше в печеру. «Що могло трапитись? — нічого не розуміючи, подумав Асо. — Вовк?.. Але Бойнах ніколи б так не злякався вовка…»

Хлопець взяв палицю з залізним кінцем і вийшов з печери. Собака не пішов за ним. Асо кинув у кущі камінь, крикнув. Нічого… Навкруги стояла така тиша, ніби в Барсовій ущелині не було жодної живої істоти. «Невже те саме?» — подумав пастух, пригадавши про ті очі, що горіли в темряві. Глибоко замислившись, повернувся назад, заклав камінням вхід у печеру і, замість того щоб, як звичайно, пригасити полум’я, сильно роздув його. «Звірі бояться вогню», — подумав він, обнявши за кудлату шию свого чотириногого друга, який ще довго не переставав тремтіти.

Розділ двадцять третій

Про те, що навіть собака не любить грубощів

Починався п’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині, такий же непогожий, такий же зловісний, як і минулі дні.

Якби сонце не ховалось за хмари, то проміння його торкнулося б кіптявої стіни в печері і розбудило юних мандрівників. А вони, вийшовши з сховища, побачили б, що життєдайне світило пройшло вже половину свого шляху.

Але стомлені вчорашньою працею і переживаннями, мандрівники проспали б, мабуть, до вечора, коли б Гагік не почув крику Саркіса.

Швиденько розібравши каміння біля входу в печеру, хлопці стрімголов вибігли надвір.

— Зараз, зараз, почекай! — крикнув Ашот і, обернувшись до товаришів, запитав: — А що ми йому дамо?

— Еге ж, для того, щоб спуститися по вірьовці в провалля, треба бути, мабуть, ситим, — погодився Гагік.

Зібраних напередодні ягід лишилось мало.

— Шушик, ти віднеси Саркісові шипшину і постарайся підбадьорити його… — розпорядився Ашот. — Скажи, що ми приготували довгу вірьовку, тільки… Асо, чи не підстрелити нам кілька вільшанок?..

Шушик погодилася з Ашотом, але сказала:

— На полювання — не більше як півгодини… Не запізнюйтесь, жаль хлопця. А Гагік?

— Гагік збиратиме паливо для Саркіса… А втім, не варто — сьогодні ми його визволимо. Гагік, збирай паливо для нас.

Розподіливши обов'язки, Ашот взяв лук і стріли й разом з Асо подався на полювання. Нерішуче, боязко поплентався за хазяїном Бойнах.

Дорогою Асо розповів Ашоту і про бачені ним у темряві очі, і про дивну поведінку собаки. Ашот замислився.

— Ходімо знайдемо сліди, — запропонував він.

Але на південному кам’янистому схилі гори, де Асо побачив фосфоричне світло очей таємничого звіра, давно вже не було снігу, отже, й сліди зникли. Іти далі, на снігові схили, у хлопців не було ні часу, ні сили. «Вночі так горять очі тільки у кота, — думав Ашот. — О, та це, певно, був манул!..»

Манул — дикий середньоазіатський кіт, який іноді потрапляє в долину Араксу із Муганських степів. Одного разу, пригадав Ашот, зоологи попросили його батька здобути для них цю тварину. Арам вистежив її й довго переслідував. Досвідченого мисливця вразила сміливість цього кота: важко поранений, він кинувся на нього, намагаючись схопити за горло. Але влучний постріл обірвав йому життя. «Може, такий кіт був і тут?» — заспокоював себе Ашот.