Читати книгу - "Високий Мисливець"

з воїном, він за звичаєм сидить, схрестивши ноги. Ти, Наувільйо, недужий, тому лежи, але дозволь і мені сісти, бо я поранений.

Його слова спершу видалися вождеві зарозумілими й хвалькуватими, та потім він відчув у них пошану. Знову пошана, бажання додержати давній, давно всіма забутий ритуал розмови між вождем і воїном. І про це нагадав молодий, бунтівний, а може, й зухвалий хлопець. Невже в Байджокігі нема чоловіків, що він послав у бій отаких дітей? Та, пильніше глянувши на пораненого, старий вождь зрозумів: ще вже не дитина, сталося щось особливе, велике, що перетворило цього хлопця в справжнього чоловіка — інакше він не насмілився б так розмовляти з вождем. Певно, він добре обміркував по дорозі слова, які збирався сказати йому.

Наувільйо не тільки посунувся на ліжку, щоб поранений міг сісти, але й кивнув дочкам, щоб ті підтримали його. Сам він через силу підвівся і, спираючись на сідло, сів, схрестивши ноги. Юнак заплющив очі і безвладно схилив голову на груди. Він уже не бачив, що вождь виявив йому честь, як справжньому воїнові. Волосся впало юнакові на обличчя, залишивши відкритим тільки його половину. Вождь пронизав пораненого уважним поглядом і спохмурнів. Потім глянув на двох інших юнаків і спохмурнів ще більше.

— Дивні звичаї у вас заведено в Шувараді. Чому це ви не висмикуєте собі вій і брів? Це нечувано, щоб індіанець отаким ішов на війну або ставав перед очі вождеві!

Двоє юнаків розгубилися, не знаючи, що відповісти. Та пораненому цей докір ніби додав сили. Він сміливо глянув вождеві в очі.

— З того часу, як Альберто, мій ілідгра [42], повернув мені життя, я перестав висмикувати брови і ніколи більше не робитиму цього. Коли мій старший брат, знайшовши мене пораненого в горах, зашив мені рани і не один день доглядав мене, перш ніж перенести у селище, ми багато говорили з ним, і я багато думав… Він питав мене, чому ми висмикуємо вії…

— Але ж Альберто Караї теж поголив брови і обстриг вії, коли був нашим гостем, — перебив його Наувільйо.

— Поголив і обстриг, щоб не висмикувати, але в мене він спитав, чому ми це робимо. Я відповів так, як кажуть паші старі люди, що ми не хочемо бути схожими на страусів, які мають брови. Тоді він спитав мене: хіба краще бути схожими на жабу — набіові?

Вождь зблід. Такого блюзнірства йому ще не доводилося чути.

— Я багато думав про це, — вів далі юнак. — Страус — це слуга Оноенроді[43], нашого великого вождя Сонця. Ми — діти Сонця. А жаба сидить на місяці. Воїнові краще бути схожим на страуса, ніж на жабу.

— Альберто учать вас, що й ми всі, і наші предки були жабами-крякавками?!

— Ні, я сам додумався, що ми повинні бути кращими за наших предків і найславніших вождів.

— Як тебе звуть і яке ім'я ти візьмеш собі тепер, після того, як був поранений у бою?

— Ім'я, яке мені дала мати, забрав ягуар у горах разом із моєю душею. Старший брат бився з ним, відняв душу і повернув її мені. Тоді я прийняв нове ім'я. І тепер душа тільки на час залишає мене й повертається сама. Альберто напевне приїде за мною і зміцнить її в моєму тілі. Я більше не буду міняти імені!

— А як ти звешся тепер?

— Апакам, страус — мій тотем [44], і я не їм страусячого м'яса, — видушив із себе юнак, і сили йому вичерпалися. Душа залишила його тіло, і він зсунувся на землю.

Вождь звелів Жапотек пошукати цілющого зілля, а старшій дочці Епадаунамрет подбати, щоб гостеві промили рану і зручно влаштували. Слово «гість» він вимовив з притиском. Потім покликав Очопану і попросив допомогти йому лягти знову. Та це дитині було понад силу. «Вождь міг би гукнути на поміч свого сина-приймака, але звернувся до молодих воїнів, пояснивши їм, що недужий, потім запропонував їм сісти й розповісти про бій. Очопану вождь послав зібрати щось попоїсти. Проте юнаки, хоч і були дуже голодні, не схотіли, щоб було викрито жахливу убогість села. Вони відмовились од частування, посилаючись на втому і на те, що Байджокігі обов'язково приїде за ними і привезе харчі. З такою ж скромністю відхилили вони і пропозицію розповісти, як відбувався бій…

— Нам не личить розводитись про те, що ми зробили. Ми виконували накази Байджокігі.

Наувільйо помітив, що юнаки жодного разу не назвали Байджокігі вождем і говорили про нього як про рівного, однак хотіли, щоб тільки він розповів про бій.

— Добре, я зачекаю. Але скажіть, скільки забитих.

— Поранений один Апакам.

— Я питаю про тих, з Ріу Гранді.

— Троє мертвих, тому що Байджокігі вистрілив тричі. Стільки, — обидва юнаки піднесли руки над головами і розчепірили пальці, — лишилося лежати, але ми не знаємо, мертві вони чи поранені. Нам було наказано тікати, і ми не сміли затримуватись, щоб рахувати або збирати здобич. Апакама підстрелили ззаду, коли ми на конях скакали звідти.

— Скількох людей послав Байджокігі на бій?

— Це навіть не було боєм. Ми лише кілька разів штрикнули ножами тих, хто не досить швидко злетів з коней. А далі вони билися самі між собою і з своїми кіньми.

Розповідаючи, воїни погладжували м'якенькі ягуарячі шкури. Вождь уже почила її розуміти, як усе було. Та коли юнаки додали: «Нас було тільки троє, а Байджокігі з трьома чужинцями стояв на Орлиній скелі», — він не зміг приховати подиву.

— Скажіть іще, хто були ті чужинці і звідки у вас шкури?

— Один був Альберто. Інших ми не знаємо. Шкури Апакам без дозволу узяв у Альбертовій печері, і Високий Мисливець