Читати книгу - "Високий Мисливець"

про те не знав. Однак тепер він уже помітив, що шкур нема, бо ми по встигли їх повісити на місце. Втім, якби й устигли, він усе одно дізнався б, що їх хтось брав, бо вони закривавлені і в одній дірка від кулі.

— Ідіть відпочивайте. Ви добре попрацювали.

Юнаки пішли, хоч їм і лестила увага старого вождя й бесіда з ним. Провідавши пораненого друга і пересвідчившись, що він добре доглянутий, вони почали міркувати, до б роздобути шматок в'яленого м'яса. Вони знали, до його треба шукати. Досвідчені старі індіанці завжди мали невеличкий запас про чорний день, але вельми неохоче з ним розлучались. Однак хлопці пообіцяли їм незабаром усе віддарувати, певні, що вождь не покине їх напризволяще і неодмінно приїде у Наліке.

Наближався полудень. На землю спала спека, і село затихло. Втома здолала й молоді тіла. Адже юнаки їхали ступою цілу ніч і весь ранок, підтримуючи свого друга. Насилу проковтнувши кілька шматків м'яса і запивши їх подою, вони міцно заснули.

Тим часом Хосе Фернандес вирушив на полювання, хоч особливих надій на нього і не покладав. Адже в нього зморений кінь, нема собак і один-єдиний патрон, що його хлопець виблагав у когось із дідів. Хосе хотів, щоб селу не було соромно за свою негостинність. А село поринуло в сон під час сієсти [45]. Тільки старий вождь непорушно лежав, розплющивши очі. Він дивився перед собою і думав. Отже, Байджокігі пощастило заманити ворогів на свою землю і здолати їх, пославши проти них, наче на посміх, усього трьох хлопців. Він переміг їх не зброєю, а хитрощами. Оце молодь! Не вірить старим переказам, не боїться чарівників, священні імена вимовляє легко і звично. Оноенроді для них — не бог, а великий вождь. Ці хлопці твердять, що будуть кращими за славних предків, за найславетніших воїнів. Так, це справді зухвалі слова, але вони потішили Наувільйо. Хлопці ділом довели, що це — не дитячі хвастощі. Вони прагнуть стати кращими, і вони стануть кращими. А він, Наувільйо, досвідчений вождь, хотів був скликати до бою всіх своїх воїнів, хотів першим напасти на ворогів і водночас вагався, знаючи, яка нерівна зброя у них і у ворогів. Правда, він хоч загинув би у бою, на коні. Але скільки загинуло б і його людей? Може, це була б смерть для його народу? Тоді Мальгейрос здійснив би свою погрозу — захопив би їхні землі. Все-таки ці юнаки не гірші за нас, хоч вони й не такі, як ми, хоч у них інші звичаї і вони інакше думають. Як гордо розмовляв з ним той Апакам. Чудовий хлопець! Він не соромиться свого тіла навіть перед жінками. Повертаючись з бою, він не вбирається на чужий взірець, як от його син-приймак, він не висміює старих звичаїв, а розмірковує над ними і відхиляє, коли не погоджується.

До ліжка нечутно підійшла Очопана. Вона довго стояла мовчки, боячись порушити плин його думок. Зрештою майже пошепки промовила:

— Я — тада![46] — І коли він усміхнувся дівчинці, притулилася до нього і запитала: — А чому ми вириваємо собі вії і брови?

Це дитяче «чому?». Діти всіх народів питають так і майже завжди про речі, на які дорослі не можуть відповісти.

— Тому, що так споконвіку робили старі люди, — відповів вождь.

— А чому робили так старі люди?

— Я не знаю.

— Чому ж ти гнівався на Апакама? Ти більше не гніваєшся на нього? Правда, не гніваєшся? Адже це так гарно! Страус красивіший за жабу.

— Я не гніваюсь. Старі люди не сміють гніватися, навіть коли весь світ змінюється довкола них. Отже, ти теж хочеш бути страусом? І не будеш їсти страусячого м'яса?

— Ні, я більш ніколи не їстиму страусячого м'яса! — палко вигукнула дівчинка і задивилася кудись перед собою, її вродливе личко зашарілось. У цю мить, вона перестала бути дитиною — в ній прокинулася жінка. Очопана зрозуміла, що батько хотів сказати. І вперше у житті зазнала нового, незнайомого їй почуття сорому. Не знала чому. І зробила те, що роблять у таку мить дівчата всіх народів: вона втекла. Залізла поміж кущами до джерела й там розповіла все квіткам і комашкам, і раптом їй здалося, що вони розуміють її. З того часу вона перестала бавитися кісточками, гратися в переселення, її більше не тішили ляльки, вони вже не розуміли її. Зате вона розуміла природу і все живе розуміло її. Очопана прийняла тотем страуса.

Очі старого вождя вже не були вологі, коли він втупив погляд у далечінь. Він пильно стежив, як його син-приймак повертається з полювання. Через сідло в мисливця була перекинута здобич. Отже, тепер можна буде пригостити воїнів. Та вождь ураз перестав тішитися цією радістю, як тільки роздививсь, яку здобич везе син на сідлі. Краще б уже він приїхав з порожніми руками, хоч би всім і довелося потерпати від голоду. І треба ж було йому саме сьогодні вполювати страусиху, на шиї в коня тріпотіли крильми ще й кілька прив'язаних пташенят! Кому потрібна така вечеря на честь перемоги, якщо поранений навіть не доторкнеться до неї! І тим більше не годиться це для свята заручин наймолодшої дочки вождя, бо й наречена, і жених не їстимуть цього м'яса і будуть голодні. Але Хосе зробив, що міг. Єдиний патрон, який був у нього, він втратив марно, бо схибив, і радів, що під його болеадору[47] попала хоч ця страусиха. Що іще він міг уполювати з такою нікчемною зброєю і на змореному коні?

Одначе то була остання неприємна новина для Наувільйо того дня. Незабаром він помітив на обрії вершників, які піали поперед