Читати книгу - "Діти морських туманів"

школи, і Годлен не змогла відлучитися в першу половину дня у четвер, як домовлялися.

— А тут ще, як на гріх, Гійом забрав нашу машину на цілий день! — додала я. — Якби вона була на місці, то я б і сама запросто поїхала до Берка з Марінеттою.

— Справді, як на гріх! — буркнув Нікола уже без усякої чемності.

Слід сказати, що він пропонував мені самій узяти їхній автомобіль з Рейд'єра, але не надто наполегливо, їхня машина ще проходила обкатку, та й сама я була ще недосвідченим водієм. Якби згодилась, то поставила б Нікола в ніякове становище. А з другого боку… Я задумалася.

— Я навіть не спитала, чи тобі це не дуже складно — отак просто віддати нам половину дня?

Я помітила, що Нікола завагався. Зараз він піде на відвертість: «Та, правду кажучи, завдала ти мені клопоту. Сьогодні зранку в мене до біса роботи!..» Або на освідчення: «Хіба я міг пропустити таку нагоду — побути наодинці з тобою!»

Але він вибрав третій варіант, щоб не зрадити своїх справжніх почуттів:

— Не турбуйся, якось влаштуюся.

І знову запала мовчанка, ніякова, трохи гнітюча, як оцей безнастанний дощ надворі. Зненацька її порушив невинний дитячий голосок:

— А чому сьогодні машину веде не Ян?

Мені здалося, ніби металевий дах над головою провалився і на мене ринули дощові потоки… Зараз я почую відповідь Нікола, і своєю ущипливістю вона, певно, не поступиться відповідям Яна: «А чому це машину повинен завжди вести тільки він один?» Але нічого такого не було сказано. Тон у Нікола спокійний, дуже приязний:

— Розумієш, Марінетто, не всі дорослі люди мають у четвер вихідний день так, як твій тато. От і виходить, що сьогодні Гійом закінчує майструвати сходи в одному новому будинку, Ян має роботу на борту корабля, а Годлен — у лікарні. А через дощ тільки я зміг покинути свою роботу в полі. Бачиш, як усе гарно складається!

Цілком задоволена, Марінетта замовкає.

Мовчу і я. Нікола, сам того не відаючи, тільки-но дав мені незабутній урок: завжди треба намагатися бути щирим, простим, бути самим собою.

А втім, він і далі говорить дуже прямо, хоч то, мабуть, дається йому нелегко — це видно з коротких уривчастих фраз, несміливих слів. Він явно хоче розігнати цей туман між нами, бо нам обом подобається ясність, безхмарність.

— Фанні, нащо нам бурмоситися одне на одного? Скажи відверто: може, ти подумала, що я навмисне скористався нагодою, аби побути наодинці з тобою?

— Ще недавно я ладна була цьому повірити, коли побачила, що замість Годлен приїхав ти, Нік. Але тепер уже так не думаю. Після того, як ти сказав правду Марінетті.

Він повернув до мене голову, і я прочитала на його обличчі вираз радісної полегкості.

— Якщо вже тут щось не викликає сумніву, — вів він далі, і в його голосі мені почулася незвичайна твердість, а водночас якась притамована тривога, — якщо вже тут щось і не викликає сумніву, то це те, що ось ми самі разом уперше відтоді, як Гійом сказав тобі… сказав тобі про нас обох… І я почуваю, що повинен тобі все пояснити.

— Що ти, Нік, ти нічого мені не повинен!

Він кинув на мене уважний погляд, веселий і розчулений.

— Яка ти мила, Фан! Бурчиш, як багатосімейна мати, коли її малюки забіжать до кімнати у брудних сабо, і до того ж ти називаєш мене «Нік» так, ніби даєш карамельку…

Які вони чудні, ці хлопці! Так легко змішують вічне і буденне, слова щоденного вжитку з високими словами любові… Життя не стоїть на місці, життя триває в монотонному русі, як оце постукування «двірників» на вітровому склі, в інтимному жесті, яким маленька дитяча рука погладжує мені шию, в гуркотливому русі зустрічних автомобілів, що оббризкують нас фонтанами води, і мій супутник, який бентежить мене і бентежиться сам, цей чужак, котрий здається мені братом, очевидно, зараз скаже…

— Признаюсь, мені трохи соромно: гарний же я, нівроку, чвалай-неотеса, — надумався передати через Гійома, що люблю тебе! Ти, певно, подумала, що я не дуже сміливий, коли покладаю на інших такі місії?

— Я зовсім такого не думала.

— Розумієш, це тому, що говорити з тобою про такі речі нелегко, Фанні. Ти така… така стримана і водночас така прямодушно-щира. Така близька і така далека…

— Далека?.. — щиро здивувалась я. Такого справді ніколи не уявляла…

— Так, далека. Мені здається, що про кохання з тобою можна говорити тільки тоді, коли воно стосується… інших!

— А ти гадаєш, що взагалі легко для хлопця й дівчини говорити про своє кохання так, мовби нічого й не сталося?..

Зненацька різко вищать гальма. Машина зупиняється на переїзді з опущеним шлагбаумом. Крізь мокре від дощу скло я ніби впізнаю Нефшатель. Розмова уривається сама собою. Нікола, здається, зважує мої останні слова. Воно таки правда, непросто у вісімнадцять чи двадцять років обговорювати, мовби якийсь матч з волейболу чи англійський недубльований фільм, те, що завтра стане самою суттю вашого життя: взаємини хлопця і дівчини, котрі прагнуть поєднати свої долі, щоб карбувати разом дорогоцінний скарб доброти, гармонії й злагоди, яким повинне бути кожне родинне вогнище…

Забившись у куток заднього сидіння, Марінетта дрімає, схилена над своїм улюбленим витертим ведмедиком із сумними й добрими очима, який ніби зігріває її своєю ніжною ветхістю.

Нараз чути оглушливий гуркіт. Це вихором промчав повз нас паровоз, лишаючи позад себе звивисті шлейфи чорного диму.

Марінетта, що дрімала, міцно обнявши свого ведмедика, здригнулася й глибоко зітхнула. Вона нічого не чула, так само, як до її вух не дійшло жодне з тих серйозних слів, якими обмінялися між собою двоє дорослих у машині. Хоч вона ще не доросла до віку любові, а проте і їй потрібна любов. Вона буквально впивалася любов'ю своїх батьків, необхідною їй, як хліб і вода. Вона була вічно голодна і спрагла на неї. І яке