вона це знає! Я не вигадую для неї жодних прізвиськ, бо це непристойно, і панянкам таке не личить. Я тільки посміхаюся, а це дратує Ільзу сильніше, ніж якби верещала й тупала ногами, як вона. Тим-то й мені від часу до часу доводиться так робити. Тітка Лаура говорить, що я не повинна ретельно занотовувати виразів, яких уживає Ільза, що я радше повинна давати їй добрий приклад, бо вона безталанна дитина, про яку ніхто не дбає і яку ніхто не виховує. А я хотіла б, щоб мені дозволяли вживати деякі з її виразів, адже вони сповнені такого запалу! Ільза переймає їх від свого батька. Мої тітки, як на мене, трохи дивакуваті. Одного разу, коли в нас на підвечірку був пастор Дейр, я під час розмови сказала слово „бик“. Я саме розповідала, як ми з Ільзою переходили пасовище й сильно перелякалися, угледівши там бика. Коли ж пастор відійшов, тітка Елізабет страшенно вилаяла мене, заборонивши будь-коли вживати слово „бик“. А вона сама під час чаювання говорила про тигрів (розмова точилася навколо місіонерів); не розумію, чому говорити про биків менш пристойно, ніж про тигрів. Безперечно, бики — тварини дуже хижі, але ж і тигри є хижаками, та ще й якими! Тітка Елізабет каже, ніби вони завжди, коли в домі гості, змушені через мене терпіти сором. Минулого тижня до нас завітала пані Локвуд зі Шрусбері, вона завела розмову про пані Фостер Бек, молоду заміжню жінку; я зауважила, що доктор Барнлі вважає її з біса вродливою жінкою. Тітка Елізабет скрикнула: „Емілі!“ — скрикнула з неабиякою досадою. Лице її аж поблідло від злості й обурення. „Це сказав доктор Барнлі, — заволала я з плачем. — Я тільки повторила його слова“. І справді: доктор Барнлі мовив це того самого дня, в присутності пана Джеймсона, що, як і пані Локвуд, проживає в Шрусбері. А ще того дня мені вдалося побачити справжній напад люті в доктора Барнлі. Пані Сіммс щось там спартолила на кухні. Шал його був нестримним. З його великих жовтавих очей аж іскри сипалися, він копнув крісло, схопив солом’яний кошик і пожбурив його в стінку, викинув за вікно вазон, при тому викрикуючи страшні прокльони. Я сиділа на софі, не зводячи з нього очей, геть приголомшена. Це було так здорово! Я шкодувала, коли він охолов, шкодувала, що гнів його минувся так швидко, але в нього норов Ільзи — довго навісним не буває. Втім, на Ільзу він ніколи не гнівається. Ільза каже, ліпше б уже гнівався, аніж не звертав на неї, на свою дитину, жодної уваги. Вона — сирота, як і я. Минулої неділі вона пішла до церкви у своїй старій, вицвілій блакитній суконці. Спереду на тій суконці видніла велика масна пляма. Тітка Лаура, повернувшись додому, плакала, потім говорила про сукню з пані Сіммс, бо не сміла сказати докторові Барнлі. Пані Сіммс була незадоволена, мовляв, не її справа — опікуватись Ільзиними суконками. Але згодом умовила доктора Барнлі справити Ільзі нове платтячко з білого мусліну. А самій Ільзі порадила краще дбати про свої речі, через що Ільза запала у справжній шал, прожогом кинулася до своєї кімнати й подерла на клапті оту новеньку муслінову суконку. Пані Сіммс заявила, що відтепер не піклуватиметься про дитину, для якої єдиним відповідним убранням є стара злиняла суконка. Вона, мабуть, не знає, що плаття було заплямоване. Тож я віднесла суконку Ільзи до Місячного Серпа, де тітка Лаура відчистила її, полагодила й сховала пляму під кишенькою, котру сама ж і нашила. Ільза мовить, що подерла суконку одного з тих днів, коли не вірує в Бога і їй однаково, що вона коїть. Недавно Ільза виявила вночі у своїй постелі мишу, то вона просто викинула її на підлогу. Яка ж вона хоробра! — я б ніколи на таке не зважилась. То неправда, мовби доктор Барнлі ніколи не посміхається. Нечасто, але посміхається. І то не очима, а самими вустами, що справляє не надто приємне, якесь тривожне враження. Зазвичай він сміється голосно і, сказати б, уїдливим сміхом — ну, зовсім так, як дядечко Малого Джима.
Цими днями на обід була ячмінна юшка, надто вже водяниста.
Тітка Лаура дає мені п’ять центів на тиждень за миття посуду. Я дозволяю собі витрачати лиш цент, а решту складаю до скарбнички, що лежить у вітальні. Скарбничка глиняна, гроші вкидаються до щілини зверху. Якщо всередині назбиралося кілька монет, то, потрусивши скарбничку, можна почути брязкіт. І це здорово! (Я не повинна знову писати „здорово“, бо ти казав мені не вживати надміру часто ті самі слова. Однак не знаходжу іншого, яке так само точно виражало б мої почуття). Скарбничка є власністю тітки Лаури, та вона дозволила мені користуватися нею. Я тоді обняла її. Певна річ, я ніколи не обіймаю тітку Елізабет. Вона-бо занадто черства, сувора і неприступна. І не схвалює того, що тітка Лаура платить мені за миття посуду. Я тремчу від самої лиш думки, що б то було, якби тітка Елізабет довідалася, що кузен Джиммі минулого тижня подарував мені цілого долара.
Зрештою, я шкодую, що він дав мені так багато! Це навіть пригнічує мене. Така відповідальність! Дуже важко буде мудро розпорядитися такою силою грошей, а ще й сховати їх од тітки Елізабет. Я сподіваюсь ніколи не мати мільйона доларів. Переконана: це страшенно гнітило б мене. Зберігаю свій долар там, де й листи до тебе. Вклала його до конверту і надписала: „Дар кузена Джиммі Муррея“. У разі моєї наглої смерті цей дар до нього повернеться, а тітка Елізабет зрозуміє, що я отримала гроші чесним шляхом.
Тепер, коли надворі похолоднішало, тітка Елізабет каже мені вдягати спідничку з тонкої фланелі. Не зношу тієї спіднички: вона так мене товстить! Але тітка Елізабет говорить, що я мушу її вдягати, щоб не померти, як ти, від сухот. Так хочеться мати одяг здоровий і ладний водночас! Щойно прочитала казку про Червону Шапочку. Гадаю, найцікавіший образ у ній — це Вовк. А Червона Шапочка — дурненьке створіння, що дає себе ошукати.
Вчора скомпонувала два віршики. Один короткий — „Ода до Квіточки, що виросла на лужку біля Місячного Серпа“. Другий — довгий, я записала його на поштовому папері. Називається „Королева дерев“. Королева дерев — то висока розлога береза, що росте
