Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підкреслимо: всі, або майже всі, вищенаведені міркування мають цілком умоглядний характер. Підтвердити або спростувати їх можуть лише документи, які зберігаються в т. зв. «архіві Петрушевича» в Римі і які все ще недоступні для дослідників.
Нічого доброго Скоропадському не обіцяла і теоретична можливість негайного об'єднання Києва в одному державному організмі із Львовом та Чернівцями. Нагадаємо: одним з перших документів, ухвалених УНРадою, стала постанова (і відповідне доручення Держсекретаріатові) про необхідність «поробити потрібні заходи для об'єднання всіх українських земель в одну державу». З відповідною місією до Києва було направлено посла – професора Григорія Микитея, який мав вручити вірчі грамоти гетьманові[165]. Паралельно та одночасно Дмитро Вітовський, голова Військового комітету та керівник збройного повстання у Львові, надіслав 1 листопада (увага!) не гетьманові, а УНСоюзові вітальну телеграму. Зміст її такий: «Зайнятий українськими військами Львів посилає поклін Києву – столиці Соборної України»[166]. У відповідь УНС повідомив Львів, що «злучення» ЗУНР з Українською Державою «небажане» з огляду на можливе піднесення престижу режиму гетьмана та його зміцнення[167]! «Геніальність» і Вітовського, з одного боку, і Винниченка з Шаповалом – а саме вони і були тоді біля керма УНСоюзу, – з другого, полягала в тому, що ці добродії просто не брали до уваги наявність неподоланних тяглих та гострих етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч з Австрією, Німеччиною, Польщею, Румунією, Угорщиною. Навіть якщо уявити, що львівське рішення було би ухвалено на користь Української Держави, а не міфічної «України Великої», та було б підтримане гетьманом, це мало б ще більш катастрофічні наслідки для Скоропадського – навіть у випадку, якби він утримався при владі після відходу німців та австрійців з України. Причини очевидні. Це – неодмінний масштабний і гострий збройний конфлікт ще й з Варшавою та Будапештом. Розуміючи це, Київ обмежився обговоренням з галицькою делегацією можливостей надання військової допомоги галичанам та буковинцям.[168]
Тим часом, упродовж останніх тижнів існування УД, події на габсбурзьких територіях, населених русинами, розвивалися своїм порядком. 27 жовтня організована румунами в Чернівцях «Національна рада» ухвалила «об'єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу». Протидіяти цьому Українська Держава жодним чином не могла. Не змінила ситуації і нібито проведена 3 листопада 10-тисячна «українська» маніфестація в Чернівцях. Її «рішення», яке ігнорувало позиції інших національних груп краю – про передачу всієї повноти влади у краї до УНРади, – було порожнім звуком. 6 листопада озброєні українські загони оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою і телеграфом у Чернівцях, Сучаві, Сторожинці і Кімполунгу та нібито ще й у багатьох селах[169]. 11 листопада румунська армія зайняла всю територію колишнього Герцогства. Навіть якби гетьман мав у своєму розпорядженні військові сили, достатні для того, щоб вступити у збройний конфлікт з Румунією, нічого доброго це йому не принесло б – за Бухарестом стояла Антанта.
Національний конфлікт на Закарпатті – попри всі зусилля політиків тамтешньої руської громади – пощастило розв'язати в мирний спосіб. 8 листопада закарпатські русини утворили «Руську Народну Раду», яка 19 листопада висунула домагання: національного самовизначення, участі її представників у майбутній мировій конференції, недопущення розчленування «національної території» сусідніми країнами. Будапешт натомість погодився на існування автономного «Руського Краю» із власним законотворчим органом – «Руською Радою» та з кандидатурою призначеного губернатором краю Августина Штефана.
Частина VIЗбройні сили
Дослідження технології створення національних Збройних сил в умовах, коли сформувати їх було якщо не неможливо, то просто не випадало, – чи не найзахоплюючіший розділ в історії Української Держави. Не маючи в своєму розпорядженні необхідних ресурсів, а також згоди окупаційної військової влади, пішли шляхом створення необхідних для функціонування структур, які ховали в нетрях цивільних відомств, що існували. Наприклад, органи військової юстиції сховали у профільному міністерстві, мобілізаційний відділ – у МВС і т. п. Інші характерні особливості процесу формування національної армії – гранична обережність уряду та утаємниченість його рішень. РМ «пригальмовувала» ініціативи голови держави. Так, наприклад, 10 та 11 липня уряд обговорив «Доклад військового міністра про становище військової справи в Українській Державі». Суть питання: гетьман планував видати наказ про призов 5 тис. осіб для формування Сердюцької дивізії. Ухвалили: «Цілком приєднуючись до рішення пана Гетьмана… оголошення проекту наказу визнати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спроба Павла Скоропадського», після закриття браузера.