Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

із чималою здобиччю. Із заходу, з боку пустелі, до Харра посунули нові легіони птаства. Плескіт повені й пташиний гомін заполонили поділ.

Вода НАПОВНЮВАЛА прадавнє Священне озеро богині Кадеш.

«Ось він – «нун», – подумав Габір-Ратибор. – Прийшов час НАПОВНЕННЯ та ВИПОВНЕННЯ!»

Він уважно оглянув сходи, що вели до брами-трапеції, і нижні плити контрфорсів порталу. В одному з блоків західного контрфорса він знайшов круглий отвір, у який вільно проходила рука. Отвір був на шість ліктів нижче за браму, й вода ось-ось мала піднятися до нього. Ратибор вирішив чекати.

Коли сонячний диск сів на західні скелі Харра, вода дісталась до отвору. Ратибор мечем зчистив із нього закам’янілий мул, і вода з утробним схлипом полинула у підземелля.

Учень Мелхиседека впав на коліна і заспівав таємний гімн Шехіні:

О створіння Авір Кадмону – повітря передвічного, обітнице Тіккуну,[115] обороно праведних! Ми радіємо тобі в Олам-ха-асія,[116] ми радіємо тобі в Олам-ха-йєціїра,[117] тобі, о Вічна, тобі, о Світла, Найсвітліша! Ми відрікаємося від злого в чеканні Тіккуну, ми відроджуємося з нічного в чеканні Тіккуну, ми повертаємося знову туди, де ти, Світла, обіцяєш нам більше, ніж ми зробили своїми пошуками, о Шехіно!

Доки він співав гімн, вода досягла півдіаметра отвору, і Габір-Ратибор почув у кам’яній товщі контрфорса глухий скрегіт, немов запрацював давній потужний механізм, розбуджений виром вод.

Кричали птахи, хлюпотіла вода, і час від часу з-під гранітних блоків просотувався звук надії – скрегіт. Ратибор чекав; так чекає виплекану здобич мисливець, так містик завмирає у передчутті об’явлення, так наступник трону вислуховує цинічну формулу наступництва: король помер, хай живе король! Учневі Мелхиседека здавалося, що сюди, в запустіння Харра, прийшов з астральних кресів безсмертний дух мудрого сина Левія, що стоять обабіч нього стовпами Завіту Єремія і Варух, і сотні Обраних, що передали Обраність свою в заступництво майбутнім вікам…

Скрегіт став ритмічним – здавалось, у підземеллі святилища оберталось водяне колесо. Але ззовні нічого не змінилося. Ратибор зрозумів: механізм, що відкриває таємницю храму, готовий до дії – Час Виповнення прийшов, – але відкриває схованку таємничий ключ. І ключ цей – друге слово «кадеш».

«“Кадеш” – це оаза, де Мойсей видобував зі скелі воду», – згадав він слова Антонія. – «Знак “кадешу” – вода зі скелі», – вирішив Ратибор і ввійшов у браму-трапецію. Від хвилювання він не відразу опорядився з кресалом: кремінь вломився на залізній штабці. З п’ятого чи шостого разу просушений мох усмоктав червону іскру – спалахнуло полум’я. Він запалив смолоскип, найбільший із трьох прилаштованих, і рушив уздовж західної стіни вітальної зали, прислухаючись, чи не дзюрчить струмок «зі скелі».

Тисячолітня суха тиша панувала у храмі богині Кадеш. Учень Мелхиседека обстежив вітальну залу, кімнати священних блудниць, залу підношень, кімнату верховного жерця – знаку не було. У вівтарі Ратибор почув шум води. Звук линув з-під підлоги.

Сповідник Шехіни спробував відсунути жертовник – чорний базальтовий куб з рельєфами-лотосами на гранях. Але важка брила навіть не ворухнулась. Тоді Габір оглянув плити підлоги. Від жертовника через дві плити тягнулась видовбана у граніті ринва. Колись цим жолобом від вівтаря відводилася кров жертв. Вона впадала у бронзову лійку.

«Дивно, що грабіжники не витягли її з підлоги, – прошепотів шукач. – У лійці не менш ніж двадцять сиклів зеленої бронзи».

Він спробував був відділити лійку від гранітної плити: сталевим лікарським гачком зачепив її за край і потягнув до себе. Але лійка не піддалася. Ратибор наблизив смолоскип до бронзового кола і побачив на обідку лійки знак трапеції. На плиті, в яку вмонтували лійку, був напис: «Кадеш, безсмертна богиня». Ієрогліфи оточували обідок лійки, і знак трапеції впирався у рискувату диграму «безсмертна».

Ратибор відчув, що нова загадка святилища перевищує його розуміння Прихованого. «Обраність моя вбога, і вміння мої щербаті недосвідченістю», – бідкався він сам до себе і просив дух Мелхиседека постати з вічного буття у минуще. Шехіною і Тіккуном він заклинав Світлі Сили Буття прийти на допомогу шукачеві при останньому кроці пошуків.

І відчув він себе порожнім у Час Наповнення.

Засичав і погас смолоскип. Темрява огорнула вівтар Кадеш. Учень Мелхиседека думав про таємниці знаків безсмертної богині. «В історії з заповітом Єремії, – міркував він, – є щось незрозуміле. Чому нащадок Обраності пророка Варуха, сина Нірії, сховав твір найвірнішого зі слуг Єдиного у храмі поганської єгипетської богині? Чому медальйони Обраних прикрашені знаком хтивої Кадеш?…»

Він запалив другий смолоскип і проспівав закляття Білого озера:

Мандруючому зорями Бика відкрийся, істино, як Крісло Колісниці. Нехай вода майбутнього на крицю розпечену впаде. І та, яка у книгах іменована не була, віддасть пару Старим. Елумма-улла!

Закляття відбилося від гранітних площин вівтарної кімнати невиразними незліченними лунами. Ратибор стояв на колінах, притуливши розпечене безпорадністю чоло до холодного каменя жертовника. І Світлі Сили, знаки яких шляхетні й приховані від порожньої цікавості, влили у відступаючу волю шукача бажання поглянути на медальйон.

Він зняв його