Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

розбиті коліна, біг далі. Інколи присвічував ліхтариком, щоб розпізнати свої позначки. Та що це? Він же добре пам’ятає, що на оцьому повороті поставив хрестика. Куди ж він подівся?..

Позначок уже не було. І чим упертіше кружляв Густаво, намагаючись відшукати власні сліди, тим надійніше заплутувався в темному, смертельному лабіринті. Він уже розумів, що його шукають. Благав бога: хай знайдуть — аби швидше! Упаде перед ними на коліна, гризтиме каміння, заклинатиме їх іменем дітей. У них теж є діти. І теж голодують. Невже не зглянуться?..

Страшна тиша. Тільки чути, як інколи падають краплини води. І тоді здається, що вони вибухають у його гарячому черепі.

Так було довго, дуже довго. Вже й сил у нього не лишилося. Хотів було кинути непорушне тіло, але як тоді він виправдається перед товаришами?..

Хтозна, скільки минуло часу, коли Густаво помітив, що в глибині підземного коридора морок ніби порідшав. Він уже не йшов, а повз на ліктях, на колінах, обчовгуючи їх до кісток. Впадав у забуття від втоми та голоду. Але, отямившись, збирав у м’язах рештки сил і повз, повз.

Ось він, жаданий снопик світла! Пробивається кволо, несміливо, як подих людини, що прощається з життям. Густаво відштовхнув камінь. Він легко подався. Іще один, іще…

Заворожений, освіжений вітром, вдивляється Густаво в морську далечінь, що так несподівано відкрилась його очам. Далеко-далеко, на самісінькому небосхилі, біліє корабель. Синіє вулкан серед моря. Густаво знає, що з його кратера щогодини вилітають затверділі шматки лави, котяться вниз, до води. І все ж підніжжя вулкана густо заселене, бо там непогано родить виноград.

І сонце… Скільки сонця довкола! Густаво мимоволі посміхається. Сонце не назове його зрадником. Зігріє, приголубить і нагодує.

Трохи заспокоївшись, Густаво глянув униз. І лише зараз помітив, що під ним сіріє висока прямовисна стіна, на якій ніде було сісти навіть натомленій чайці. Внизу немає берегової смужки — море люто вгризалося просто в підніжжя кам’яного громаддя, вимиваючи глибокі печери і таємничі гроти. Спритні рибалки іноді показували їх туристам. Тримаючись за канат, протискували свої човни в глибину гротів. Світло туди потрапляло крізь могутню товщу води — знизу. Тому склепіння протів у сонячну погоду осяяне блакитними одсвітами. Це виглядає велично, навіть казково.

Але Густаво зараз було не до мальовничих гротів. Він потрапив туди, де немає ніякої надії на порятунок. Шалена височінь, а внизу кипить, вирує, піниться морська стихія.

Це був кінець! Густаво, гризучи власні пальці, заревів, як поранений звір. Потім підтягнув тіло Едмундо до отвору і виштовхав його геть. Бачив, як розкинулись руки, мовби хапаючись за повітря. А за мить уже й рук не було видно — летіло щось важке, безформне.

Порачкував назад у темряву. Але добре знав, що ніколи звідси не вийде. І ніхто його тут не розшукає — ні рятівники, ні месники.

VII. Поразка

Тепер випало каятися Одноокому. Природна доброта його душі вельми кепсько прислужилась їхній справі. Педро з двома товаришами все ще обстежував катакомби, але Густаво ніде не було. Отже, він утік. Десь його, мабуть, переховує поліція.

Густаво знав майже всіх докерів, які були об’єднані в таємні загони. Ось-ось почнуться арешти. Штаб не бачив іншого виходу — треба негайно виступати!..

Так почалось повстання. Докерів підтримали заводські робітники та окремі солдатські групи. Навколо генеральського палацу виросли барикади. А Генерал усе ще не вірив, що в його країні можливі якісь заворушення. Він був певен, що піддані сповнені високих почуттів до його державної особи. Хіба ж вони не кидали квітів у ложу Генерала, коли той з’являвся на стадіоні? Хіба ж не відчував Генерал духу єднання з народом, коли у ворота заморських гостей нарешті влітав жаданий м’яч?

Генерал ремствував на Марлона:

— Ви мене обдурили. Я накажу вас повісити.

Марлонові не вперше чути ці погрози. Масажист лише посміхався.

— Повісите через годину. А поки що я сподіваюсь показати вашій світлості таке видовище, якого ще ніхто не бачив.

І справді, незабаром сталося щось неймовірне. На вулиці з’явилась відкрита машина, в кузові якої сиділо не більше дюжини солдатів. По них стріляли звідусюди — із вікон, із під’їздів і особливо з барикад.

Солдати дружно висипали з кузова, розгорнулися в шеренгу і, зайнявши всю вулицю, з примкнутими багнетами рушили на повстанців. Чим ближче підходили до барикад, тим завзятіше строчили по них автомати. Але солдати йшли, мов заворожені. Хтось кинув гранату, вона вибухнула позаду шеренги. Проте жоден із солдатів не впав.

Це нагадувало той стан, коли ти опускаєш ногу, щоб ступити на твердий грунт, але раптом виявляєш, що під тобою порожнеча. Серед повстанців почалась паніка. Та ось на барикадах піднялась кремезна постать, яка покликала в рукопашний. Всі бачили (і бачив Генерал), що вже не один солдат потрапляв під удар багнета. Але солдати чомусь не падали.

Зате вся вулиця була завалена тілами повстанців. А солдатів не меншало. Скільки їх було, стільки й лишилося. Вони методично, незворушно добивали поранених. А коли вулиці та барикади спорожніли, солдати вишикувались у добре злагоджений стрій і, карбуючи крок, зникли за рогом, де стояла їхня машина. По них не було видно, щоб вони почували себе стомленими.

— Віва! Віва! — пискляво вигукував Генерал, що спостерігав цю різню із вікна свого палацу. — Нечувано, геніально!..

І кинувся обіймати Марлона.

Того ж дня у штабі повстанців відбулась сумна нарада.

Одноокий, накинувши на плечі піджак, сидів за незграбним столом. З-під розстебнутого коміра сорочки червоніли бинти. Це він піднявся на барикадах і повів повстанців у рукопашний. Упав одним із перших. Але повстанці не дали його добити — винесли свого командира просто з-під солдатських чобіт.

Хосе та Педро також були поранені. Вони покинули барикади останніми.

— Тут