Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

class="book">— Що? — закліпала Іка.

— А те, — урочисто виголосив Горошок, — що коли скрізь підлога, то ми нікуди не можемо впасти і на нас нічого впасти не може. Сто процентів вигоди й безпеки. Скажеш, ні?

Іка надовго замислилась. Потім поглянула на Горошка, і в її погляді таївся захват. Власне, навіть не таївся. Навпаки!

— Дай руку, — сказала Іка. — Слово честі, ти, здається, маєш рацію.

Горошок скромно опустив очі, але усмішка на його губах аж ніяк не свідчила про надмірну скромність. Щоб приховати її, Горошок потягся рукою до овальної посудини, в якій лежали якісь дивні райдужні овочі. Його вже не дивувало, що стінка посудини сама відкрилася назустріч його руці.

Взяв у руку плід і надкусив шматочок.

Він не промовив жодного слова, тільки зітхнув. Побачивши його очі, пущені під лоба, Іка відчула такий апетит, що навіть не помітила, коли схопила не то персик, не то помаранчу, і ароматний сік побіг у неї по підборіддю, як у маляти з дитячого садка.

— Дивись! Поплямуєш крісло! — промимрив Горошок з повним ротом.

Та було пізно. Іка, боячись замазати свій світлий светр, нахилилася вперед, і цівка соку бризнула просто у вигнуту спинку крісла.

— І не сором тобі, — пробурмотів Горошок. — Бачиш?

Іка нахилилася над кріслом. А потім… легковажно знизала плечима.

— Що “бачиш”? Нічого я не бачу.

— Як? Там, певне, пляма…

— А ти попробуй знайти мені оту пляму.

Горошок з сердитим виглядом устав, підійшов до Ічиного крісла — і справді нічого не побачив.

— Що ж воно таке? — спитав він.

Іка спокійно скінчила їсти. А потім, замість витерти руки хусточкою, стала витирати їх просто об крісло.

— Ні, це вже занадто, — сердито почав був Горошок, але затнувся й замовк.

Бо й справді було занадто. Ічині руки не тільки стали сухі й чисті, але й навіть сталося щось непередбачене. “Вічна” чорнильна пляма на третьому пальці правої руки, пляма, що, власне, не зникала ніколи, зараз зникла.

— Це вже занадто, — повторив Горошок.

А потім, захоплений несподіваною думкою, оглянув підошву своїх черевиків і, обернувшись, позирнув на ліву холошу своїх шортів, де ще з літа красувалася велика пляма від чорних ягід.

— Ану, по… подивись, — скрикнув він од захвату.

Підошви черевиків були чисті, як віконні шиби після весняного миття, а шорти? Ніби щойно з магазину.

— Ого! — засміялася Іка. — Це вже насправді занадто: Горошок у чистих шортах.

Врешті Горошок теж розсміявся.

— Ти бачила таке? Це ж просто якийсь гібрид пилососа з хімчисткою…

— …з овочевою крамницею, кос… космічним кораблем і…

— …і астрономічною обсерваторією! — закінчив Горошок, уминаючи новий плід ясно-салатового кольору, що танув у роті, ніби шоколадне морозиво, а смаком нагадував нагріту на сонці чудову достиглу суницю.

Одним словом, на кораблі запанував веселий і приємний настрій.

Іка й Горошок зручно вмостилися в кріслах одне проти Одного і то хихотіли на радощах, то теревенили, як ті дві сороки.

Аж от Горошок знову споважнів. Він підвівся і почав обходити всі вікна. Як тільки він зупинявся коло якогось із них, матові шибки ставали прозорі, мов той кришталь, а за ними відкривалася безмежна панорама чорного космічного простору, де, наче іскри, летіли міріади світлових смуг.

Нарешті Горошок підійшов до вікна біля Ічиного крісла.

Іка вминала, здається, вже п’ятий плід. На заклопотаного Горошка вона позирнула з іронією. Але коли й вона глянула в вікно, її добрий гумор де й пропав. Іка скочила.

— Що це, — прошепотіла вона, — кінець світу? Чому немає зірок, а лише іскри і смуги?

Горошок труснув головою.

— Не будь дитиною, — сказав він. — Так і має бути. Адже ми так мчимо, що зірки нам в очах мерехтять.

— Ага, — полегшено зітхнула Іка. — Як ото дерева обабіч шосе, коли автомобіль дає сто кілометрів на годину?

— Атож.

Іка відчула себе певніше.

— Тож над чим ти так вболіваєш?

— Над чим? — перепитав Горошок, ніби звертаючись до самого себе. — Над тим, що нам треба робити. Що нас чекає?

Іка поважно глянула на нього. А потому додала:

— Не бійся. Настане час — довідаєшся.

Горошок знизав плечима.

— Все-таки ти дитина. — І раптом розсердився. — Як ти не розумієш, що ми тут, ніби та пара ослів. Дві доісторичні істоти… Невігласи… І взагалі — ніщо… І що ми взагалі зможемо зробити? Нічого! Навіть менше!

Проте Іка не збиралась піддаватись зневірі. І навіть не образилася на Горошка, хоч попервах очі у неї блиснули. Сталося так, як завжди у них бувало: коли одне втрачало мужність, друге ставало вдвічі сміливіше; коли одне починало вагатися, друге ставало удвічі впевненіше.

— Горошку! — сказала Іка. — Пам’ятаєш, що Рудий казав про тих стародавніх сталеварів? Хоч вони й були пра… як це сказати? Ага… плаістоличні, проте він їх шанує. Ну… Горошку… Адже ті твої істоти, мабуть, не дурніші за Рудого. І не до свого зоопарку нас везуть!

Горошок вдячно подивився на Іку. Він сів поруч неї і замислився.

— Ти зрозумій мене, — озвався він нарешті. — Зоопарк чи не зоопарк… не це важливо. А от що ми зможемо зробити для тих, які все це вигадали?

— А пам’ятаєш, що сказав Капітан?

— Пам’ятаю.

— Отож, — переможно посміхнулася Іка, — досить, якщо ми будемо такими, як завжди.

— То скажи: якими?

Питання нелегке. Справді, які вони? Ні надто розумні, ані надто гарні, ані надто хоробрі. Найзвичайнісінькі. Звичайна Іка, звичайний Горошок!

Чи цього досить? Невідомо.

І Іка, вперше з тієї хвилини,