Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

найгрубішого сейфа КДБ. Шкода, що ми того звіту не побачимо. Він міг би нам допомогти.

— Оресте, невже й ти віриш у цю маячню? Невже ми всі віримо? — Віка дивиться на всіх застиглими очима. Їй страшно.

— А чому ні? — Аліна всміхається кутиками уст. — Власне, що тут такого? Уяви собі: легенди про упирів такі самі давні, як і легенди про походження світу. То чому ми маємо не вірити?

— Але ж то тільки легенди!

— А легенди, любонько, не виникають на порожньому місці. Всі легенди, казки, саги мають під собою реальне історичне підґрунтя, ось спитай хоч Ореста, він тобі скаже, він фахівець у цих питаннях. Просто в більшості таких творів мотивація вже непрозора, бо минуло багато часу, явище зникло і образ здебільшого втратив своє первісне значення. А в цій ситуації є ще один огидний бік. Легенди звинувачують у всьому Золтана — не знаю, як так сталося. Може, тому, що він був володарем замку. — І хто ж тоді той, кого чекає Суд богів?

— Хто його зна. Та якщо знайдемо Золтана, спитаємо. От якраз він повинен це знати. Бач, яка штука виходить — ми, до речі, вже обговорювали сьогодні це у своїй групі, та повторити неважко… Так от. За тисячі років легенди про упирів збереглися незмінними. І знаєте чому? Моя версія — тому що збереглося саме явище. Людство впродовж своєї історії стикалося з цією поганню, вивчало її, виробило правила боротьби, але цілковито її знищити нікому не вдалось. Тому ми зараз тут. Для одного з Них прийшов час померти. Наталка має рацію, всьому свій час.

— Цього не може бути, я сплю…

— Віко, перестань, — Наталка обняла подругу за плечі. — Як там сказано? «Вони вб’ють Його тоді, коли їхні серця дивитимуться в один бік…» Ми маємо дійти згоди і діяти без вагань, сумнівів і суперечок, як одне ціле. Тільки тоді ми переможемо. Тому нам дається сім днів, упродовж яких ми маємо жити тут і вивчати все, що дасть нам змогу зрозуміти сутність того, що відбувається, — у нас є книжка, що ви принесли, і є кому її прочитати. Далі там латиною, Орест її знає, а грецькою Рита зможе прочитати, вона відвідувала спецкурс у доцента Середи. А коли ми будемо готові, ми вийдемо звідси і вб’ємо Його і Тих, що з Ним.

— Але я боюсь.

— Ми всі боїмося. Але ми мусимо. Це — наша доля, така воля богів. Ми мусимо коритися.

— А мені хочеться їсти, — Мар’ян вирішив, що досить розмов. — Натщесерце люди схильні до суперечок. Я приготую святкову вечерю, а моя наречена мені допоможе.

— До речі — вітаю, Мареку, Аліно, — Рита простягає Аліні руку. — Вибач, що я тебе образила, вибач, будь ласка. Я винна.

— Та нічого, забудьмо. За годину покличемо вас на вечерю.

— Ні, так нецікаво, — Ліка аж підстрибнула. — Вечерю готуватимемо разом — кожен щось своє, або ще якось… Тільки я не буду, бо зовсім не вмію, та я можу заварити чай, ось!

Відсвяткуємо заручини, хай там хоч каміння з неба!

— Так, — Орест лагідно дивиться на Ліку. — Святкувати таку подію обов’язково треба — аби не востаннє.

— Ходімо всі, — Наталка бере книжку. — Звісно, будемо зараз готувати різні смачні речі, вітати наречених, а ще — доки ми не виробили єдиної тактики, маємо тримати одне одного в полі зору. Щоб хтось здуру не вчинив непоправного. Наприклад, не запросив на вогник когось із Тих, що з Ним.

— От умієш ти, мала, зіпсувати настрій, — хоча Мар’янові зараз ніщо не здатне зіпсувати настрій. — А загалом, маєш рацію. Тому домовмося: хто б не просився зайти до нашої піраміди, то — не люди, а тому нехай гуляють собі надворі, погода якраз відповідна для них. Отож опустімо завіси і якомога менше озираймося на вікна.

Вони мовчки погоджуються з ним і юрбою сунуть до кухні. Це велике приміщення, попід стінами — столи з металевими поверхнями, величезні електропечі, три холодильні камери, кілька стільців. Саме тут вивантажили провіант, закуплений в Мукачевому.

— От цікаво, чому це вода так пінилась на обличчі товстухи? — Віка наливає собі мінералку. — Вода як вода…

— «Вони бояться води, що присвячена богам», — похмурніє Аліна. — А Вода наша взята з освяченого митрополитом джерела. А Катя, вочевидь, вже була однією з Тих — у душі. Тож забрати тіло було простою справою. Тому вона й не зайшла в каплицю, й у будинок теж не змогла потрапити — адже вам, слава Богу, й на думку не спало її запросити. Отож довелося нашій подрузі мокнути під дощем. Гадаю, вона нам це зарахує, коли з’явиться під вікнами клацати іклами.

— Господи, який жах! — Рита здригається. — Але послухай, Аліно, тут якась невідповідність. Папірус давньоєгипетський, боги теж звідти, а мінералка «Святе джерело» освячена митрополитом, служителем іншого, єдиного Бога. Як це розуміти?

— Бог один у багатьох і багато в одному. Просто на все був і є свій час, і на пізнання істини теж, — Наталка дивиться поверх голів присутніх. — Немає різних богів, є різні рівні розвитку душі. Аліна правильно вхопила суть, у Та-Кемет світ був іще молодий, а душі людей — юні, вони не вміли прийняти єдиного Бога, не могли зрозуміти. Потім світ став старшим, душі теж підросли. Вода, присвячена богам, несе смерть Тим — і байдуже, яким саме богам її присвячено. Головне, що присвяту було зроблено зі щирою молитвою й відкритим серцем.

— Загалом, це надто складно і водночас просто — коли отак говорити про це, — Мар’ян вдихає пахощі, що линуть від каструлі. — Аліно, а звідки ти знаєш ієрогліфи і все таке?

— Коли мені було вісім років, мені до рук потрапила книжка, яка пояснювала саме цю систему письма. Там