Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

студентами коледжу й обмінювалися плітками в гуртожитку в неділю, коли надворі йшов дощ і не було чим зайнятися. Вона намагалася змусити мене приєднатися до цих веселощів. Жартувала. Вона мала талант імітувати акценти і передражнювала свого стриманого лікаря з округу Марін, клієнтів-китайців та начальника, який був родом з півночі. Вона сміялася майже двадцять хвилин під час заняття, але її гарний настрій почав трохи псуватися через мою рішучу відмову сміятися разом з нею.

Я завжди дуже серйозно ставлюся до початку курсу лікування. Якщо я погоджуюсь когось лікувати, то зобов’язуюся допомагати цій людині та підтримувати її — витрачати весь час і всю енергію, щоб досягти поліпшення її стану, та передусім я намагаюся ставитися до пацієнта з приязню та щирістю.

Але чи міг я встановити особистий контакт із Бетті? Я насилу міг дивитися в її обличчя, яке запливло жиром. Її дурні коментарі були неприємними. До кінця нашого першого заняття я відчував роздратування, мені було нудно. Чи міг я взагалі встановити якісь близькі стосунки з нею? Я навряд чи міг згадати когось іще, з ким би менше хотів заприязнитися. Але це була моя проблема — не Бетті. Саме зараз, через двадцять п’ять років практики, настав час мені змінюватися. Було очевидно, що з Бетті буде нелегко застосувати контрперенесення — це буде найбільшим випробовуванням, і тільки з цієї причини я запропонував їй свої психотерапевтичні послуги.

Звичайно, ніхто не може критикувати спроби психотерапевта вдосконалити свої методи лікування. Але мені було ну дуже цікаво: а як же бути з правами пацієнта? Чи є різниця між психотерапевтом, який інколи недоречно відпрацьовує методи контрперенесення, і танцівницею чи майстром дзен, які прагнуть досконалості кожний у своїй сфері? Удосконалити удар лівою рукою у спортзалі — це одне, і зовсім інше — вдосконалювати навички за рахунок слабкої людини чи того, хто зазнає труднощів.

Але я одразу відігнав ці думки. І правда полягала в тому, що Бетті давала мені можливість удосконалити свої навички психотерапевта. Крім того, мої майбутні пацієнти також отримають користь від мого нового досвіду. Це не було якоюсь дивовижею, адже фахівці служб соціальної допомоги завжди практикувалися на реальних пацієнтах. Іншої альтернативи немає. Як могла існувати медична освіта без студентської практики? Більше того, я завжди вважав, що відповідальні психотерапевти-новачки, які не приховують своєї допитливості та ентузіазму, часто встановлюють чудові стосунки з пацієнтами і можуть стати загартованими фахівцями.

Це стосунки, які лікують, стосунки, які лікують, стосунки, які лікують — повторював я свою мантру. Я часто кажу це студентам. Також я розповідаю їм багато інших речей про те, як ставитися до пацієнта, — позитивні безумовні стосунки, неосудливе прийняття пацієнта, щирість із ним, безсумнівне розуміння. Але як я збирався лікувати Бетті через наші стосунки? Наскільки щирими, безсумнівними чи чуйними вони могли бути? Наскільки чесними? Як я буду відповідати, коли вона запитуватиме, як я до неї ставлюся? Я сподівався, що буду змінюватися разом з Бетті, а отже, її (наша) терапія буде успішною. Соціальні зв’язки Бетті здавалися мені настільки примітивними та поверховими, що не потребували глибокого аналізу, до якого зазвичай вдається психотерапевт разом із пацієнтом.

У душі я сподівався, що її зовнішність буде дещо компенсовано особистими якостями, скажімо, неабиякою жвавістю чи гостротою розуму, які я спостерігав у декотрих гладких жінок, але цього, на жаль, не сталося. Що більше я дізнавався про неї, то менше вона мені подобалася.

Під час перших кількох занять Бетті в нескінченних подробицях описувала всі проблеми, з якими стикалася на роботі, приплітаючи сюди покупців, колег та керівництво. Незважаючи на моє тихе невдоволення, описала декілька особливо банальних розмов, розігруючи їх у ролях, — я завжди ненавидів це. Вона нудно розповідала, знову з найменшими подробицями, про всіх привабливих чоловіків на роботі та про шалені інтриги, через які їй доводиться проходити для того, щоб перекинутися з ними слівцем. Вона протистояла кожній моїй спробі заглибитися трохи далі.

Наші перші розмови скидались на базікання за келихом шампанського на якійсь вечірці та затягувалися на невизначений час, але в мене було стійке відчуття, що, навіть якщо ми пройдемо цей етап, ми все одно будемо бабратися у поверхових речах: як би довго ми з Бетті не зустрічалися, ми приречені були говорити про кілограми, дієти, маленькі образи на роботі та причини, з яких вона не займається аеробікою. О Боже, куди я встряв?

Усі мої нотатки з тих перших занять містили фрази: «Ще одна нудна година»; «Дивився на годинник щотри хвилини»; «Найнудніша пацієнтка, яка в мене колись була»; «Майже заснув сьогодні — змушений був сидіти в кріслі прямо, щоб не заснути»; «Майже впав зі свого крісла сьогодні».

Поки я думав, як замінити своє улюблене крісло на жорсткий та менш зручний стілець, раптом згадав: коли я проходив терапію у Ролло Мея, він зазвичай сидів на дерев’яному стільці з прямою спинкою. Він сказав, що в нього болить спина, але я знав його дуже добре уже протягом багатьох років і ніколи не чув, щоб він коли-небудь скаржився на спину. Чи могло так бути, що він думав, що я…

Бетті сказала, що їй не подобався доктор Фарбер тому, що він часто засинав під час їхніх занять. І зараз я зрозумів чому! Коли я розмовляв з ним по телефону, він, звичайно, не згадав цього, але натякнув, що Бетті не могла навчитися правильно використовувати терапію. Було неважко зрозуміти, чому він вирішив призначати їй ліки: ми, психотерапевти, часто вдаємось до медикаментозного лікування тоді, коли інші методи вже не діють.

Із чого почати? Як почати? Я не знав, за що хапатися. Було марно починати з її ваги. Бетті одразу дала зрозуміти: вона сподівається, що терапія підштовхне її до категоричного рішення зайнятися своєю вагою, але до цього було ще дуже далеко. «Коли в мене депресія, їжа — єдине, що мене підтримує».

Але, коли я переводив тему на її депресію, вона переконливо заявляла, що депресія була природною реакцією на її життєву ситуацію. А хто б не впав у депресію і не ховався у маленькій квартирці в безликому каліфорнійському передмісті, якби був відірваний від свого реального життя — дому, колег, друзів?

Потім я спробував допомогти їй попрацювати над своєю ситуацією, але наш успіх був незначним. Вона мала купу приголомшливих пояснень. Так, їй важко сходитися з людьми, як і будь-якій огрядній жінці. (Мене не потрібно було переконувати в цьому, я і так здогадувався.) Люди в Каліфорнії мали власні суворі кліше і не зустрічали незнайомців радо, тож не дивно, що її спілкування обмежувалося роботою, де більшість колег обурювалися її статусом начальника. Крім того, як і всі каліфорнійці, вони були затятими