Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

зараз: Ліза стоїть і звикає до запахів, до звуків — як об раковину ритмічно вибивають краплі, одна за одною вони руйнують тишу, як камінчики, пущені дитячою рукою у воду, а тиша сходиться назад широкими і тугими колами. Тут я починаю відчувати, що марудність світу пов'язана з жінкою, для мене з цією жінкою, бо — у мене замакітрилось у голові. Тиша розбивалася краплями води, потім знову змикала над нашими головами чорні кола. Хтось з нас спробував відшукати руку іншого, але у вушній раковині розбивалися, опадали звуки — чиргикання нігтів об шпалери, об цупкий одяг. Зараз я розумів свою безпорадність, продиктовану сорока роками цивілізованого життя, наче той хлопчак, що, надивившись фільмів про космонавтів, надумав запускати ракети сам. Я притиснувся до стіни і думав, що нічого доброго з того не вийде, але це «нічого доброго» підстьобувало найбільше, із цього не шукалося виходу — ні мною, ні нею. Тріснув вимикач. Повільно жовта тягучка електричного світла заливала кожен закуток мозку. І видно: вона, не роззуваючись, пройшлася кімнатами, м'яко і граційно, зовсім по десь баченому, пройшлася кімнатами, кинула норкову накидку на тахту, розворушивши кіпи паперів гострим носком черевика, ціна котрого могла прогодувати кілька американських безробітних сімей; вона підняла плечико, викапана Грета Гарбо з древнього пронафталіненого фільму або як Віра Холодна, фальшуючи здебільше умисне, і перше, що спадало на думку, що тут кожна друга подібна на голлівудську шльондру.

Чомусь відразу уявив її коханців, з утробними голосами, м'якими виваженими рухами і порухами, підібраними як на замовлення. Мені поволі підступає до горла відраза, холод сповзає ногами. Я не можу уявити її у своєму ліжку. Вона не склала собі ціни. Вона ходить кімнатами, скидає одяг, зовсім по-школярському, по десь вивченому розкидаючи панчохи. Міст хилитається у молоці туману чорним павутинням. Вона стоїть спиною, в одних трусах, і вертить головою, шукаючи ванну. Нарешті знаходить.

Все добре і зле пов'язане з водою. Я слухаю, як срібні потоки падають їй на тіло, але ніяк не можу уявити це тіло. Це відгонить «чуланною» романтикою; проте я хочу себе переконати, що тобі треба колись насправді когось покохати, і так, щоб світ видався немилим. Коли відчуття смерті живе в тобі похвилинно, це перша ознака кохання. Навіть щось більше. Або я зараз п'яний і дивлюсь, як у молоці туману висить химера мосту. Зараз сніг. А влітку білі піски і сині озера. Поранені кричать птахи. Без жінки я б ніколи про таке не подумав. Краплі тарабанять об раковину. Значить, зараз вона увійде. Мені зовсім по-хлоп'ячому захотілося затулити очі.

Вся дивина полягала в тому, що вона давала, як остання курва; взагалі, як ще можна віддаватися чоловікові, але ця жінка робила так, що тобі ні за що не було соромно. Я дивився на її чітко окреслений профіль, на витончені риси обличчя, на очі, що, видавалося, задивлялися в себе, і ловив себе на думці, з неприхованим дитячим захватом: я не знаю, хто вона. Найліпше людині блукати потемки, покладаючись на неіснуючі закони. Це чомусь називається коханням. Тому я намагався поєднати останні невихололі спогади, коли вони ще не набрали форми, не взялися гіпсовими завитками і плюмажами, і я пробував звести край однієї думки з іншою. Вона лежала, ледь посопуючи, і в поночі висвічували її тоненькі ніздрі, частина обличчя, чомусь зовсім неправильного; вона лежала, притиснувши руками до живота подушку, зовсім гола, зігнувши ноги в колінах. І я заговорив до неї у суцільній темряві, дослухаючись, як виє пес на круглий місяць. І вона відповіла крізь солодку дрімоту, але це говорило про те, що вона не думає спати. Вона буде говорити щиро, але зараз ніхто не думав про щирість. Про справедливість і про ще декотрі неіснуючі речі.

Із вікна видно тільки небо. А ще більше я боюся дивитися на неї. Вона надто вродлива, щоб лежати тут і належати одному чоловікові, єдиному мужчині. Колись давно, у Парагваї, я дивився, як хор золотушних дітей з брудними виразками, видутими від водянки і рахіту животами, співав «Аве Марія». Прекраснішого співу мені не доводилося чути. Купа гнилих, напівмертвих отроків виводила божественні слова; через багато років, у Мадриді, я подибав, як каталонці, місячи глину зі смердючим кізяком, лаючись та причащаючись вином, ліпили стіни церкви. Вони будували храм, просякнуті наскрізь дикою нестримною радістю, раз по раз припадаючи до велетенського бутля з червоним, густим, вистояним роками вином — його принесли монахи з сусіднього монастиря; серед робітників блукала жінка, молодиця з крутими стегнами, білими балабухами грудей. І молодиця час від часу когось заводила до сараю.

Тому, лежачи на ліжку з прекрасною і чарівною жінкою, не боячись собі в цьому зізнатись, я, розмінявши четвертий десяток, розумів нарешті, промитарившись у диких одіссеях, що весь наш маленький і незатишний, або для когось затишний, світ зліплено з бруду й болю, — це стало таким простим, банальним, але водночас суттєвим, що я тихенько і щасливо розсміявся. М'які й трохи солонуваті губи, де відчувався мій дух, моя плоть, торкнулися зовсім по-домашньому мого плеча. Лізка підсунулася ближче до мене і поклала голову на груди. Зараз вона нагадувала тоненьку зміючку, що готова випустити отруту. Але не хоче. Якусь хвилину вона ще лежала, потім відірвалася, знялася і, легка, пройшлася кімнатою. Я запитав у неї, що вона шукає, але відповіді не дочекався, знову пірнув у якусь солодку бовтанку, буркаючи щось крізь сон.

Поблукавши потемки кімнатою, вона нарешті знайшла помаранчі, сіла на стільця, скупавшись у зеленавому світлі туману і ліхтарів, зручніше вмостилася, покрутивши кругленькою сідничкою, і, закинувши далеко ногу на ногу, здираючи товсту шкуринку і бризкаючи запахами і соком, почала ні з того ні з сього розповідати, що вона пам'ятає, як вони на Солом'янці мешкали втрьох: мати, вона і вітчим. Потім вітчим почав «приставати» до неї у туалеті, перейшов згодом на ванну, інколи забігав до мініатюрненької спальні з рожевенькими гіпсовими купідончиками на туркменському з червоними і синіми розводами килимі й приносив зовсім не дитячі іграшки, здебільшого журнали польського видання з голими жінками і чоловіками, — звична собі для цих місць історія, — доки вона з цікавості сама не почала заходити до його спальні. З того і почалося?! А-а-а, нічого особливого. Вона, правда, довго не відчувала задоволення, їй просто було цікаво, а ще вона ревнувала його до матері, і кого більше — вона ночами намагалася визначити; іноді вона так ненавиділа свою матір, що готова була зробити все, аби мати не жила