Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дідько... пароварка чи що? — прошепотів він.
Куховарка, огрядна рожевощока жінка, зайшла на кухню і мало не впустила з рук дві качині тушки.
— Пане Едварде! — скрикнула вона.— Чогось бажаєте?
— М-м-м,— зніяковіло промимрив він.— Я просто... можна кави?
— Вмить! — заметушилася жінка.— Уже робимо! Нішанте!
Рипнули двері підвалу, на кухню заскочив смаглявий кухарчук, з вигляду індієць. Він теж злякано втупився в Данила своїми величезними карими очима. Куховарка щось швидко заторохтіла йому, він кивнув і за мить зник за дверима.
— Вам подати до кімнати? — запитала жінка, витираючи пухкі руки об рушник.— Пирога бажаєте? За хвильку буде готовий!
Вона вказала на залізну шафу, яка пашіла жаром.
— Так, із задоволенням,— кивнув він.— Я попоїм тут, якщо не заперечуєте.
З’явився Нішант з мішечком. Він посунув табурет, відчинив дверцята шафи — всередині виявився ще один дивний агрегат з трубками. Хлопчина акуратно засипав у отвір жменю кавових зернят, від старанності висолопивши язика. Зерна застукотіли по мідному жолобу, що спускався всередину агрегату. Нішант прудко зісковзнув з табурета й підтягнув до машини глечик з водою. Тільки-но до жолоба потрапила вода, всередині агрегату щось клацнуло, і скляна поверхня завібрувала. Зернята з шаленою швидкістю помчали по трубах і закрутилися в центрифузі. Данило заворожено спостерігав, як вони перетворюються на порох. Нішант знову кудись щезнув і з’явився за кілька хвилин з широкою порцеляновою чашкою та блюдцем.
— Молока? — пошепки запитав він.
— Можна, дякую.
Хлопчик кивнув і підставив чашку під жолобок, що виходив з надр агрегату. За мить звідти тоненькою цівкою полилася кава.
Кухню наповнив запах свіжої випічки й ванілі. Данило обернувся, метушлива куховарка скрушно похитала головою над пирогом і почала запевняти, що коли вона сьогодні й пересолила, то цього більше ніколи не буде. Зараз вона трохи неуважна через велику радість: учора її синові дозволили жити в Леобурзі й навіть дали дозвіл на роботу! Данило привітав її і сів у кутку за стіл, начищений дбайливими руками слуг. Тут він почувався незрівнянно краще, ніж серед мармуру й пісних мармиз «родичів».
«Майже як удома. Бракує тільки Феді з його ноутбуком!» Не встиг Данило всміхнутися цій думці, як на кухні завмерли всі звуки, а слуги застигли на місці.
Так, Феді тут нема, проте з’явився його двійник. Тео шарпнув на себе двері чорного ходу й зупинився: він ледве тримався на ногах, у руці була недопита пляшка віскі. Чуприна скуйовджена, піджак м’ятий і вкритий тирсою. З рук переляканого кухарчука випав глечик з молоком.
Біла калюжа розтеклася по всій кухні. Хлопчик не наважувався підвести очі на Тео, який схилився до нього, намагаючись розгледіти обличчя.
— Ти хто такий? — прохрипів Тео, стиснувши худеньке плече кухарчука.— Звідки тут узявся?!
— Я... я...
— Тео, відпусти його,— Данило підвівся з-за столу, але «милий братик» навіть не помітив його.
— Дармоїди! — заревів він, шарпаючи хлопчиська за плече.— Нахлібники бісові! Мерзотники! Батько ж наказував... щоб більше жодного... Але ж ні! Кожен холоп тягне сюди своїх друзяк! І чхати вам на закони! Чхати на своїх господарів! Покидьки!
Хлопчик витріщав на нього й без того величезні чорні очі. Його губи тремтіли. Тео розмахнувся й з усією ведмежою силою вдарив бідолаху по щоці. Хлопчик відлетів у кут і схопився за обличчя.
Данилова реакція налякала його самого. Жодного разу в житті він не відчував більшої люті. Тео вмить опинився на підлозі, булькаючи від крові, яка заливала йому обличчя. Данило завдав ще кілька ударів, перш ніж зрозумів, що зламав Фединому двійникові носа. Він схопив Тео за комір і стиснув так, що той ледве міг дихати — в темно-карих очах застигли подив і страх.
— Ти, смердюча п’яна свиня, ти за кого себе маєш? — засичав Данило йому в обличчя.
З несподіванки Тео трохи протверезів, але досі не міг поворухнутися, тільки лежав, розкинувши руки, в калюжі молока, змішаного з кров’ю. Данило витяг револьвера з кобури на його поясі й відкинув убік.
— Думаєш, можна всіх бити, залякувати, і тобі минеться?!
— Едеку...— нарешті прохрипів Тео, але Данило тільки сильніше стиснув комір його батистової сорочки.
— Тепер слухай, ковбою! Ще раз заявишся додому п’яний — підеш ночувати на стайню! А вдариш дитину — приб’ю! Зрозумів?!
Його «брат» промимрив щось незрозуміле, Данило встав і гидливо обтрусив жилетку й штани. Тео насилу підняв руку, торкнувся свого колись гарного обличчя й заридав. Хрипко, відчайдушно, ніби хотів цього все життя, але всякчас стримувався.
— Та що ти... ти... можеш знати!..— Тео відповз назад, важко дихаючи.— Він мене зрадив! Не тебе! Ви всі мене зрадили — жалюгідні, нікчемні істоти... І не тобі мене судити!
Данило обернувся до нього й примружився.
— Це ти вбив батька?
Але Тео його вже не чув, певно, відключився — голова безсило звисала набік. Данило тяжко зітхнув. Від люті не лишилося й сліду, натомість розкинуте перед ним тіло викликало тільки болісне почуття жалощів і тривоги. Рана в душі Тео виявилася глибшою, ніж він припускав, а гнів був такий шалений, що його «брат» цілком міг вистрелити у Фелікса. І зрештою, він мав для цього достатньо підстав. Тео почувався зрадженим, адже втратив усе.
Покоївка Берта Подольська безслідно зникла з маєтку Яблонських одразу ж після Агнесиного арешту, Данило навіть не встиг з нею поговорити. Тео міг заплатити їй або пригрозити, щоб вона збрехала Бридж-Паркеру.
Данило вийшов з кухні. Їсти перехотілося, а збиті кулаки відчутно нили. Дізнатися б, як двійники в різних реальностях реагують на ушкодження. Чи не зламав він носа своєму найкращому другові? На кухні здійнялися метушня й галас, з їдальні прибігли Альберт і Юліана. Данило пройшов повз них, не звернувши уваги.
Тео міг убити Фелікса. Але як же, чорт забирай, Данилові не хотілося, щоб це було правдою!
Спекотний день неквапно перетікав у безбарвний матовий вечір. У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.