Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Роджера Мехіко геть не по-приятельському. Зуав повернувся до себе в частину, до Північної Африки, знову під лотаринзький хрест[157], усе, що німці можуть розцінити в його чорноті як зловісне, записано на плівку, видурено чи витиснуто з нього не кимось, а Ґергардтом фон Ґьоллем, колись близьким приятелем Ланґа, Пабста, Любича[158], та й нині їм рівним, а нещодавно сам фон Ґьолль вплутався у справи численних урядів у вигнанні, курси валют, формування та розформування неймовірної мережі ринкових операцій, що виникають і зникають по всьому сплюндрованому війною континенту, навіть коли від сюрчання свистків пожежників гороїжаться вулиці, вогняні бурі пожирають у небесній височині весь кисень, а клієнти душаться, як блощиці від «Фліту»… але комерція не позбавила фон Ґьолля Чуйки — нині він ще чутливіший, ніж зазвичай. У цих його перших зафільмованих епізодах чорношкірий походжає в мундирі SS[159] серед макетів ракет і Meillerwagen[160], зроблених із дранки та полотна (їх завше фотографують крізь сосни і сніг, здалеку, аби не видати англійського походження, а решта з правдоподібно наваксованими обличчями залучені на день, уся команда зібралася задля розваги, містери Пойнтсмен, Мехіко, Едвін Трікл і Ролло Ґроуст, нейрохірург-стажер із ГАД Аарон Траустер, усі грають чорних ракетників вигаданого Шварцкомандо, навіть Майрон Ґрантон у ролі без слів, нечітка пляма у масовці, як і всі вони. Хронометраж фільму три хвилини 25 секунд, у ньому дванадцять планів. Плівку зістарять, підсадять на неї грибок, феротипізують[161], перевезуть до Голландії, щоб вона стала частиною «залишків» фальшивого стартового ракетного майданчика у Rijkswijksche Bosch. Голландський рух опору відтак влаштує «наліт», здійме галас, лишить по собі сліди шин і купу сміття, аби позначити квапливу втечу. Нутрощі армійської вантажівки випалять «коктейлями Молотова», і в попелі, серед обвугленого дрантя, оплавлених і закіптюжених пляшок джину відшукають фрагменти ретельно підроблених документів Шварцкомандо і котушку з плівкою, на якій придатними для перегляду будуть лишень три хвилини та 25 секунд. Незворушний фон Ґьолль проголошує це своїм найбільшим шедевром.

«І справді, судячи з розвитку подальших подій, — пише відомий кінокритик Мітчел Пріттіплейс, — важко сперечатися з його оцінкою, хоча цілком з інших причин, ніж міг передбачити або вигадати сам фон Ґьолль».

У «Білій візитації», з огляду на куце фінансування, є тільки один кінопроєктор. Щодня, близько полудня, коли люди з «Операції “Чорне крило”» намилуються липовими африканськими ракетними військами, приходить Веблі Сільвернейл — віднести проєктор обшарпаними коридорами у крило ГАД, у задню кімнату, де у своєму резервуарі набурмосився і стікає слизом восьминіг Григорій. В інших кімнатах виють собаки, пронизливо гавкають від болю, скавулять, випрошують подразник, якого нема і ніколи вже не буде, а надворі завірюха, невидима голка татуювальника на поверхні незворушної шибки за зеленими жалюзі. Заправлено стрічку, світло гасне, увага Григорія прикута до екрана, де вже рухається постать. Камера стежить за нею, і вона, довгонога, походжає кімнатами зумисне безцільно, підліткова сутулість широких плечей, волосся не виразно голландське, але зібране догори у модну високу зачіску зі старою тьмяно-сріблистою короною…

□□□□□□□

Був ранній ранок, він вивалився на мокру цегляну вулицю. Південніше аеростати загородження, серфери на гребені світанку, зустрічали сонце рожевим і перламутром.

Слотропа знову відпустили, знову на вулиці, курва, був останній шанс на 8-й параграф, але згайнував…

Чом це його не лишили у божевільні, скільки обіцяли, — наче ж мало бути кілька тижнів? Жодних пояснень — просто «Ну, бувай!», і канцелярист відсилає його назад в АХТУНҐ. Кеноша-хлопчак, і цей Краучфілд, хлопець із Заходу і його друзяка Вапо останніми днями заступили Слотропові всенький світ… ще було над чим працювати, пригоди не скінчилися, треба натиснути і про все домовитись, щоб бабина комбінація спрацювала і її свиня повернулася з-за паркана. А тут раз — і маєш, Лондон.

Але тепер щось інакше., щось… змінилося… не хочу пащекувати, хлопці, але ж — ось, наприклад, він був майже готовий заприсягтися, що за ним стежать або спостерігають. Одні «хвости» досить спритні, інших він помічає. Вчора пішов скупитися на Різдво до «Вулвортса» і перехопив якусь пару очей-намистинок у відділі іграшок, за купою винищувачів із бальсового дерева і дитячих «енфілдів». Щось таке постійно бачиш у дзеркальці заднього виду «хамбера», ні кольору, ні моделі точно не назвеш, але щось там завжди є, і Слотроп, рушаючи вранці на службу, почав придивлятися до автівок. Мотлох на його ахтунґівському столі, здається, лежить якось не так, дівчата вигадують причини не йти на побачення. Він відчуває, як його плавно витискають із життя, яке було до Святої Вероніки. Навіть у кіно хтось позаду завжди досить обережний, аби не базікати, не шурхотіти газетою, гучно не сміятися. Слотроп побував у чималій кількості кінотеатрів, тож умить помічає такі аномалії.

Кімнатка біля Ґроувнер-сквер дедалі сильніше скидається на пастку. Слотроп марнує час, іноді цілими днями, вештається по Іст-Енду, дихає смородом Темзи і шукає місце, де за ним не шпигуватимуть.

Одного дня, щойно звернувши на вузьку вуличку, де самі старі цегляні стіни та ряд вуличних торговців, почув своє ім’я і — ого, а це що таке, а ось і вона, виклично розвівається біляве волосся, білі танкетки цокають бруківкою, звабливий персик в однострої медсестри, а звати її, ну як же її… ага — Дарлін. Людоньки, та це ж Дарлін! Працює у шпиталі Святої Вероніки, мешкає неподалік у якоїсь місіс Квоед: пані давно овдовіла і відтоді потерпає від цілої купи старомодних болячок — блідої немочі, лишаїв, потрісканих п’ят, багрянцю, чиряків і вушного тонзиліту, а віднедавна ще й трохи від цинги. Словом, вийшла пошукати лаймів для своєї хазяйки, фрукти вискакують і розсипаються із солом’яного кошика, жовто-зелено котяться вулицею, юна Дарлін у медсестринській шапочці наздоганяє, груди — як м’які кранці для цієї зустрічі у сірому міському морі.

— Ти повернувся! Ах, Тайроне, ти повернувся, — одна сльоза, друга, тим часом обоє збирають цитрусові, накрохмалене плаття-хакі порипує, і не позбавлений сентиментальності Слотропів ніс навіть шморгає кілька разів.

— Це я, так, люба…

Колії в багні вкриті перлами, ніжними перлами. Чайки неквапом шугають уздовж високих і сліпих цегляних стін кварталу.

Місіс Квоед — трьома поверхами вище, іноді вечорами з кухонного вікна крізь марево видно вдалині баню Св. Павла, а сама пані, крихітна, в рожевому плюшевому кріслі у вітальні, біля радіоприймача, слухає «Оркестр акордеонів Прімо Скали». Виглядає досить здоровою, але на столі — зіжмакана шифонова хустка: з-поміж складок рослинним орнаментом проглядають перисті криваві плями.

— Ви тут були, коли зі мною трапився напад малярії, — пригадує вона Слотропа, — ми