Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Богом народом. Колонія, їхній задум, гинула, як ті ебенові дерева, від яких вони очищали острів, як ті бідолашні істоти, яких вони зживали зі світу. До 1681 року Didus ineptus[156] зникне, до 1710-го те саме станеться з останнім переселенцем на Маврикій. Тутешній виправі судилося протриматися приблизно одне людське життя.

Дехто гадав, що в цьому був свій сенс. Люди бачили кульгавих птахів, створених так недолуго, що в цьому вбачалося втручання Диявола, настільки потворних, що вони наче свідчили проти Божого творіння. Чи був Маврикій першим струмінцем отрути, який просочився крізь рятівну греблю? Християни мали його заткнути — або згинути у водах другого Потопу, цього разу насланого не Богом, а його Ворогом. Сам акт заряджання мушкетів для цих людей втілював благочестя із його близьким для них символізмом.

Але ж якщо вони, обранці, прийшли на Маврикій, то чому були обрані й для поразки і забуття? Що це — вибір чи недогляд? Хто вони — Обранці чи Претеріти, приречені, як і додо?

Франс не знав, що, за винятком кількох особин на острові Реюньйон, то були єдині додо у Світобудові, і він брав участь у винищенні цілого племені. Та з часом масштаби і безжальність полювання до нього доходили і тривожили душу. Він писав: «Якби цей вид не був таким потворним, його можна було б вигідно розводити для нащадків. Я не маю до них ненависті, як дехто з наших мисливців. Але що тепер вгамує цю бійню? Запізно… Може, миліший для ока дзьоб, повноцінне пір’я, здатність літати — хоч недовго… але такий уже задум Творця. Якби ми знайшли на острові дикунів, цей птах здавався б нам чимось на кшталт північноамериканської дикої індички. На жаль, трагедія додо в тому, що вони — панівна форма життя на Маврикії, але говорити не можуть».

Отак усе і сталося. Якщо не годен говорити, отже, жодного шансу на те, що дебелі й біляві загарбники називали Спасінням. Але Франс у світанкові години, страшенно самотній, нарешті мимоволі засвідчив диво: Дар Мовлення… Навернення Додо. Вони вишикувалися на березі перед осяйним профілем рифу на воді, тож його ревіння було єдиним голосом ранку, бо вулкани спали, вітер стих, осінній схід сонця їх осяває, наче вкриває склом… вони зійшли із гнізд своїх і сідал, прийшли від струмків, що вириваються із пащ лавових тунелів, від острівців, прибитих до північного узбережжя, мов водорості, від стрімких водоспадів і виснажених дощових лісів, де іржею вкриті леза сокир і де гниють, порипуючи на вітрі, недбало склепані водостічні жолоби, від вологих ранків у тіні пагорбів, незграбні прочани перевальцем придибали на це зібрання — по благословення, аби їх не обійшли ним… «Бо оскільки вони є творінням Божим і володіють даром розуму, визнаючи, що лишень Його Словом життя вічне здобудеться…» В очах додо блищать сльози щастя. Усі вони тепер брати — вони й люди, які раніше полювали на них, вони браття у Христі, у дитяті, і додо мріють про те, щоб сидіти біля нього, гніздитися в його яслах, гарненько уклавши пір’ячко, цілісіньку ніч вдивлятися у його личко…

Така вона, європейська пригода у чистому вигляді. Навіщо були потрібні всі ці вбивчі моря, гангренозні зими і голодні весни, безглузде переслідування невірних, ночі боротьби проти Звіра, коли піт перетворюється на кригу, а сльози на бліді сніжинки, як не заради таких митей: крихітні неофіти струменіють з поля зору, такі благі, довірливі — хіба ж заклякне пташиний зоб від страху, невже пролунає малодушний крик під нашим лезом, таким необхідним? Благословенні, тепер вони годуватимуть нас, благословенні їхні останки та послід стануть добривом для наших нив. Ми сказали їм про «Спасіння»? Ми мали на увазі поселення назавжди у Місті? Життя вічне? Відновлений рай земний, буцімто їхній острів, яким він був, таким його їм і повернуть? Можливо. Ми повсякчас думаємо про братів наших менших, згаданих у наших благословеннях. Справді, якщо вони рятують нас на цім світі від голоду, то на тім, у царстві Христовому, наше спасіння має нерозривно перебувати з нами, інакше додо лишаться тим, чим бачаться в ілюзорному світлі цього світу — лише здобиччю. Господь не може бути аж настільки жорстоким.

Франс схильний вважати обидві версії, себто чудо й полювання, яке тривало так довго, що й не згадаєш скільки, справді однаково ймовірними. Хай там як, але рід додо кінець кінцем згасає. А от віра… він здатен вірити лишень в одну сталеву реальність зброї, яку має при собі.

— Він знав, що snaphaan важив би менше, його спусковий гачок, кремінь і сталь давали б менше осічок, — та haakbus будила у ньому ностальгію… що там зайва вага, то була його примха…

Пірат і Осбі Філ спираються на поруччя край даху, за звивистою рікою розкішний захід сонця, обабіч неї, величної змії, в’юняться юрмища фабрик, жител, парків, імлисті шпилі й фронтони, розпечені небеса таврують милі глибоких вулиць, дахів, неспокійну хвилясту Темзу плямами вогненної вохри, аби нагадати прийшлому про його смертну минущість, запечатати чи спустошити двері й вікна в його полі зору, що вишукує бодай якесь товариство, слівце чи два на вулиці, перш ніж піднятися у мильну задуху найманої кімнатки, до квадратів коралового заходу на підлозі, — старожитнє світло, захоплене собою, паливо для дозованого зимового всеспалення, далекі обриси у струмінцях і полотнищах диму, а тепер досконалі попелясті руїни самих себе, на мить торкнуті сонцем ближні вікна не віддзеркалюють, сповнені такого ж спустошливого сяйва, напружене згасання без натяку на повернення, світло роз’їдає казенні машини на узбіччях, вкриває полудою останні обличчя, що квапляться на морозі повз крамниці, ніби нарешті завила гучна сирена, світло вистуджує неходжені канали безліку вулиць, сповнюється лондонськими шпаками — ті мільйонами збираються біля потьмянілих кам’яних постаментів, на спорожнілих майданах, у колосальному спільному сні. На екранах радарів вони літають колами, концентричними колами. Радіолокаторники називають їх «ангелами».

— Він тебе переслідує, — Осбі затягується мухоморовою цигаркою.

— Так, — Пірат нипає краями садка на даху, роздратований призахідним сонцем, — але в це я хочу вірити в останню чергу, бо решта вже зовсім…

— То що ти про неї думаєш?

— Гадаю, кому-небудь вона та знадобиться, — таке він вирішив учора на вокзалі Черинґ-Крос, коли вона від’їжджала до «Білої візитації». — Несподіваний для когось дивіденд.

— Знаєш, що вони собі намислили?

Що вони мудрують із величезним восьминогом, більш нічого. Але тут, у Лондоні, ніхто нічого не знає напевне. Навіть у «Білій візитації» бозна-чому раптово знявся страшенний переполох і біганина. Майрон Ґрантон поглядає на