Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Може, ми нарешті познайомимося? — Ганс простягнув руку.

— Надя.

— Над’я, — повторив Ганс. — Я знати Над’я.

— Він трошки розмовляє українською. Зовсім трошки.

— Трошкі, — Ганс склав великий і вказівний пальці, залишивши між ними вузесенький проміжок.

— Мене звати Ірина, приємно познайомитися.

— Іріна, — ствердно кивнув Ганс, поливаючи з пляшки піцу.

— Ірина. Я йому пояснюю, що я не Іріна, а Ірина. «И», розумієш, «и».

— Ірочка, — Ганс ледь нахилився до своєї супутниці.

— Ірина й Надія — поширені імена.

— Я знаті, — Ганс розчепірив п’ятірню, — фір Ірін і толькі айне Над’я.

Чоловік узяв пляшку і з усією щедрістю вдруге скропив піцу.

— Хочете спробувати?

Він простягнув пляшчину мені:

— Краще, якщо Ви зробите це самі, — переклала Ірина, а Ганс не забарився з поясненням:

— Я Іріні колись налівати, вона довго гніватіся на мене.

— Було чого.

— Я хотів, як краще.

— Обережно, — застерегла Ірина.

Червонувата рідина побігла до горлечка, я чимдуж випрямила пляшку, проте й кількох крапелин виявилося задосить.

— Ну як?

Я не відразу спромоглася на відповідь. У роті нестерпно запекло, якийсь час я хапала, мов риба, якій забракло води, повітря. Очі нестерпно сльозилися.

— Дуже гостра, — нарешті випалила я.

— Туше хостра, — повторив Ганс. — Перепрошую.

— От бачиш, — сказала Гансова супутниця. — А він гадав, що це лише я така.

— Шінки люпити солотке, чоловіки — хостре, — заспокоїв себе Ганс, розчарований, що не знайшов у мені спільниці для табаско.

Коли ми перебралися в кав’ярню неподалік, Ганс сказав:

— Я Вам розповідати Над’я.

Ірина дістала пачку цигарок:

— Бажаєте? — вона простягнула її мені. — Ганс не палить.

— Дякую, — я заперечливо похитала головою.

В тютюновому чаді розчинилось моє дитинство. Мій вітчим курив, не звертаючи на нас з матір’ю уваги; одного разу він мало не підпалив ліжко, звідки недбалим жестом струшував попіл на килимок. «Не хвилюйся, я попорохотяжу», — кидав зневажливо, проте наставала субота, і лад, як усі попередні рази, наводила мама. Я шкодувала, що він не згорів, — я була ладна опинитися без даху над головою; чесно кажучи, я не замислювалася над тим, що було би.

Потім закурила я, це сталося перед тим, як мати померла. Вона була тяжко хвора, я зашивалася з безпорадності. До мене не відразу дійшло, що я залишилася сама, одна-однісінька на світі посеред людей, яким немає нічого до мене, а мені до них. Я була дорослою. Майже дорослою. Я спорожнила пачку, потім іще одну й аж коли схопила третю, до горла підступила нудота. Дивна байдужість охопила мене, тупе, блаженне отетеріння.

— Ви не проти, якщо я запалю? Ганс уже звик.

Історія «Над’ї» почалася задовго до її народження. Дівчинка з таким ім’ям стала її, історії, наслідком. Нитку можна до нескінченності мотати назад, адже кожна наступна подія випливає з попередньої.

Якби не перша війна, не вибухнуло б другої. Тоді не народилася б дівчинка «Над’я». Хтось інший з таким або зовсім інакшим ім’ям. Подібна до «Над’ї», з таким самим, як попіл, волоссям, наче її добули на світ з руїн, а не з жіночого лона, з такими самими сірими-сірими, що їх годі із чимось порівняти, очима, в яких осіли рештки листопадового туману. Або ж геть інакшим, нітрохи на неї не схожим.

— «Над’їна» мати працювала в книгозбірні за колишньою біржею — містечко, куди ми з тіткою перебралися, не таке вже й велике. Вона працювала там ще довго згодом, як я закінчив школу. До самої старості, і вже як вийшла на пенсію, щоранку вирушала туди. Ми з ними були майже сусідами.

Ще зовсім недавно тюпала вулицею, дрібними кроками — старенька самотня жіночка, яка, скільки ми памʼятали її, видавала і приймала літературу. «Над’я» часто приходила туди, однак ніхто не бачив, щоб вона брала книжки. Вони обмінювалися кількома словами.

Ми, курдуплі, звихнулися на Карлові Маї, щось інше нас тоді не цікавило. Ми відтворювали улюблені сцени, нам було де розгорнутися. Часом здається, війна досі ще не завершилася. Наче з планетою щось трапилося. З усіма нами щось сталося.

Ми вносили рух у могильний спокій цього довжелезного, якому, здавалося, не буде краю, лабіринту зі стелажами, заповненими від підлоги до стелі пронумерованими томами. За столами для читачів рідко коли хтось працював. Книжки на полицях нагадували складені щільними рядами труни. Знищені не воскреснуть.

Поволі в нас, замурзаних хлопчиськах, прокидалися чоловіки. Вона вже закінчувала школу, а ми, ледь молодші, щойно прочухрувалися. «Надʼя» не належала до тих, котрі засліплюють, складно було би назвати її симпатичною. Ми захоплювалися її фігурою, школа — її спортивними успіхами. Здобуті нею відзнаки красувалися в скляній шафі поруч з іншими — кубками, вимпелами, значками, мініатюрним футбольним м’ячем з підписом легенди місцевого футболу.

Це сталося на другому поверсі, вони рухалися коридором, з одного боку вона, з іншого він, вона і він і більше нікого. В школі тривав урок.

Він усе заперечував. Так, ненароком зачепив її, коли розминалися, от і все. В «Надʼї» було це: до неї годі було доторкнутися. Може, тому в неї не було друзів. Вона рідко сміялася, трималася не на свій вік зосереджено.

В нього був вічно набряклий із синіми прожилками ніс і свинячі очиці. В тридцять третьому він марширував, розцяцькований свастикою, в сорок четвертому безслідно зник — тоді всіх загрібали на фронт. Ми ще не народилися, як він уже прислуговував новій адміністрації. З ним не бажали мати справи. В школі його намагалися оминати.

Якби вона не відштовхнула його і якби він не гепнувся, і якби не рохнув отого просякненого перегаром «Російська байстрючка», не відкрилася б таємниця її народження — їй, нам усім. «Надєжда» — вона була дитям перемоги. Її зачав російський вояк — котрийсь із тих, які серед руїн ґвалтували по черзі її матір.

«Над’їна» мати сиділа в бібліотеці, чекаючи на відвідувачів, як глухий удар в шибку змусив її вибігти надвір. Нікого не було, лише на клумбі під вікном лежав дрізд. Коли вона підняла його, він іще жив.

Ганс замовк.

Ірина крутила в попільниці з емблемою кав’ярні давно згаслим недопалком.

— Надʼю не врятували. На той час, як приїхала швидка, дівчина втратила надто багато крові. Туалет заблокували — ніхто не повинен був бачити розтятих вен.

Ганс перевернув чек:

— Напишіть, будь ласка, адресу, і я надішлю Вам світлину.

З кожною цифрою та літерою, що народжувалися з-під кулькової ручки, яку простягнув Ганс, в Ірині наростало хвилювання.

Раптово, як спалах блискавки в грозовому небі. Скільки разів