Читати книгу - "Сердечна терапія"

маршрутка. Та сама, на яку б вона сіла, якби не Василь.

— До вокзалу? — навіщось перепитала водія Олександра і ввійшла всередину.

На автостанції Олександра дізналася, звідки рушатиме її автобус, вийшла на вулицю і залишилася там його чекати. У неї майнула думка набрати з мобільного когось із однокласників, чий номер був записаний у її телефоні, попросити передзвонити до Василя, передати, що вона на вокзалі, але... Але занадто вже дурною виглядала ця ситуація, а чиєсь посередництво у її вирішенні навіть якби й допомогло, то зродило би купу домислів та пліток про ймовірність якихось стосунків між нею та Василем, до якого вона ніколи нічого не мала ще з самої школи. Хто вже йому лікар, коли він сам забив собі в голову оте фатальне до неї кохання? З одного боку, Олександра гнівалася на однокласника, з іншого — було шкода його, невлаштованого і якогось загубленого в цьому житті. П’є, перебивається з одного на інше, з родиною не склалося...

«Та чому я мушу його ще й жаліти?! — вловила себе на роздумах про Василя. — Хто б мене пожалів? Хіба жінкам у цьому житті легше ведеться?! Але ж якось тримаємося... Ще й діти...»

Олександра глянула на годинник. Час минав повільно. Ноги знову змерзли — і навіщо взула в дорогу чобітки на підборах, у яких ходила з Вадимом у філармонію та на Стасин концерт? Так їй чомусь забаглося. А вони були імпортні, не на наші морози. Але йти до приміщення автовокзалу не хотілося: може, цей чортяка отямиться та прискочить віддати сумку? Подали автобус, жінка озирнулася на всі боки і піднялася в салон.

«Що ж поробиш, — думала вона, — все одно потрібно їхати, завтра зранку на роботу, а той герой нехай тепер сам думає, як сумку доправити чи передати, не викине ж він її?! Добре, хоч документи та гроші в маленькій сумочці! Господи! Там же і передача в лікарню для Яни, ото вже дійсно шкода, обіцяла ж її провідати та підгодувати домашнім. Ото під’їхала!»

Олександра ще раз визирнула у вікно, двигун заревів голосніше, автобус, заповнений людьми наполовину, рушив. Олександра зітхнула, випростала ноги, вмостила на колінах сумочку, заплющила очі і почала думати, як жити далі. Адже Новий рік — то така умовна межа, за якою все має змінитися на краще. А новорічні свята — це період всесвітньої концентрації мрій та добрих побажань.

Невдовзі, на виїзді з міста, раптом долетіло від водія:

— Куди ти преш?! Куди ти преш, урод?!

Олександра здригнулася. Автобус смикнувся, почав пригальмовувати, беручи до узбіччя, і зупинився.

— Шо ти махаєш, козел?! Шо, блін, сталося?! — гаркнув водій комусь у вікно, і сам став розмахувати руками.

Олександра підозріло глянула вперед, але з її місця не видно було, що там відбувається на дорозі. Вона підхопилася, визираючи на трасу, а розібравшись, рішучо закрокувала проходом до водія.

— Відчиніть, будь ласка, двері, прошу!

— Шо ви за цирк тут влаштовуєте?! — сердився водій. — Зимова дорога — не іграшки! Я ж людей везу, блін!

— Вибачте, будь ласка! — перепросила Олександра і спустилася сходинками.

Перед нею в снігу стояв Василь, простягаючи однією рукою її чималу сумку. Його «Жигулі» блимали аварійками метрів за п’ять перед автобусом.

— Вибач.

Олександра зітхнула і мовчки взяла сумку. Чоловік розвів руками, розвернувся і пішов до своєї машини. Олександра подумала, що хода його схожа була не на пересування п’яного, а на рух утомленої життям людини.

— Вибачте! — ще раз перепросила водія Олександра і понесла сумку до свого місця.

35

— Обід у холодильнику! — промовила в прочинені двері Ігоревого кабінету Антоніна. — Я їду на масаж, а потім пройдуся крамницями. Душа просить чимось відволіктися. Ти нікуди не збираєшся?

— Ні, закінчую статтю, ту, що за результатами спільних з японцями досліджень.

— А-а-а. Ну, пиши-пиши, — відповіла Антоніна, не переступаючи порогу кімнати.

— Ти хоч на вечерю повернешся? Чи, може, кудись вийдемо? — спитав Ігор, не стільки бажаючи спільного виходу, скільки перевіряючи реакцію дружини.

— Не знаю. До вечері ще далеко. Мабуть, повернуся. А тобі що? Ти ж все одно вдома, я ж твоїх планів не порушую. Я в них взагалі не вписуюся! — пішла в наступ Антоніна.

Замість відповіді Ігор знизав плечима і розвернувся до монітора. Двері зачинилися, а за кілька хвилин грюкнули і вхідні, потім клацнув механізм замка, задзижчав ліфт, і все стихло. Ігорю зараз хотілося двох речей. Чи навіть трьох. По-перше, стати невидимим і провести найближчі години біля Антоніни, щоб таки дізнатися правду і вирішити для себе, що ж робити далі. По-друге, йому раптом захотілося провести час із сином, з рідною людиною. Просто поговорити з ним про його справи, плани, погляди на сьогодення, поділитися чимось своїм, почути щось таке, що відкрилося йому з синових слів у новорічну ніч, те, чого він так і не наважився чесно сказати сам собі. Він раптом відчув, що Вадик — це ніби він. Але кращий. «Нова версія», більш «просунута» модель. А ще, тобто по-третє, йому кортіло провідати Яну в лікарні. Просто сидіти біля неї, розмовляти чи мовчати, тримати за руку і відчувати, що він комусь небайдужий і комусь потрібний.

Із цих трьох бажань реальним наразі було хіба що одне — зателефонувати синові і домовитися про зустріч. Але й тут була велика вірогідність того, що Вадим зайнятий на роботі, відсипається вдома чи має особисті справи. Ігор розумів синове захоплення роботою, адже і сам колись обрав для себе цікавий науковий напрямок, якому слідує й досі. Колись фізик-атомник вважався теоретиком, котрий займається невідомо чим. І лише після Чорнобиля широкий загал усвідомив, як потрібні люди, здатні глибоко розумітися на таких складних і небезпечних процесах.

Ігор зітхнув і знову заглибився у написання статті. Він чекав запрошення до Японії на конференцію з відвідуванням їхньої атомної станції Фукусіма, що було б неймовірно цікаво для нього як для спеціаліста. А може, якщо все добре складеться, то запросять туди й на роботу, у більш тривале відрядження. Щоправда... Щоправда, Антоніна все сподівається на повернення до Європи, а ще натякає, що і в Америці було б непогано — і нова країна, і, звісно, гроші...

Ігор знову зітхнув. Згадуючи їхні колишні закордонні роки, він тепер уже важко уявляв нові переїзди в парі. Власне, будуть навколо них інші стіни, а