Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

class="p1">Ренісенб говорила зі жвавою впевненістю.

– Зламаний амулет у скрині Нофрет. Це ти їй дав його… Ти і Нофрет… Тепер я все зрозуміла. Тепер ясно, чому вона була така нещасна. І я знаю, хто приніс її скриньку в мій покій. Я все знаю… Не бреши мені, Камені. Кажу тобі, я знаю.

Він не заперечував. Стояв і спокійно дивився на неї, не зводячи очей. Коли нарешті заговорив, його голос звучав поважно, він не посміхався.

– Я не брехатиму тобі, Ренісенб.

На мить Камені замислився, ніби збираючись із думками.

– В певному сенсі я навіть радий, що ти дізналася, Ренісенб. Але все не зовсім так, як тобі здається.

– Ти дав їй зламаний амулет, як збирався дати й мені – на знак того, що ви половинки одного цілого. Ти сам так сказав.

– Ти сердишся, Ренісенб, і мене це тішить, бо означає, що ти любиш мене. Але водночас я хочу, щоб ти зрозуміла. Я не давав того амулета Нофрет. Це вона дала його мені…

Він замовк.

– Ти можеш мені не вірити, але це правда. Клянуся, що це правда.

Ренісенб повільно відказала:

– Не скажу, що я тобі не вірю… Це цілком може бути правдою.

Похмуре нещасне обличчя Нофрет виникло в неї перед очима. Камені вів далі, затято, по-хлопчачому…

– Спробуй зрозуміти, Ренісенб. Нофрет була дуже вродлива. Мені це лестило, було приємно, та й кому не було б? Але я ніколи не кохав її насправді.

Ренісенб раптом пронизало жалістю. Ні, Камені не кохав Нофрет, але вона кохала його, кохала розпачливо, відчайдушно. Якраз отут, на цьому місці біля Нілу Ренісенб говорила з Нофрет того ранку, пропонуючи їй підтримку та дружбу. Вона добре пам’ятала, як темна хвиля ненависті й страждань виплеснулася з її співрозмовниці назовні. Тепер стало ясно чому. Бідолашна Нофрет – наложниця зарозумілого літнього чоловіка, краяла собі серце любов’ю до безтурботного молодика, якому була байдужа чи майже байдужа.

Камені з почуттям продовжував:

– Чи розумієш ти, Ренісенб, щойно я приплив сюди, то одразу закохався в тебе? Відтоді як я тебе побачив, я більше ні про кого не міг думати. І Нофрет добре це розуміла.

Так, подумала Ренісенб, Нофрет це розуміла. А зрозумівши, зненавиділа Ренісенб, і дівчина її не винуватила.

– Я не хотів писати листа твоєму батькові. Не хотів більше вплутуватися в інтриги Нофрет. Але то було складно. Подумай, і зрозумієш – то було складно.

– Так, так, – нетерпляче промовила Ренісенб. – І це не має жодного значення. Лише Нофрет має значення. Вона була дуже нещасна. Гадаю, вона дуже сильно тебе кохала.

– Ну, а я її не кохав, – дратівливо відказав Камені.

– А ти жорстокий, – кинула вона.

– Ні, просто я чоловік. Мене бісить, коли жінка починає страждати за мною, це проста істина. Я не хотів Нофрет. Я хотів тебе. О, Ренісенб, ти не можеш лютитися на мене за це.

Ренісенб мимоволі посміхнулася.

– Я не хочу, щоб між нами були сварки через Нофрет, покійну Нофрет. Я кохаю тебе, Ренісенб, і це єдине, що має значення.

«Так, – подумки погодилася дівчина, – це єдине, що має значення…»

Вона поглянула на Камені, який стояв, похиливши голову набік, з благальним виразом на впевненому обличчі. Він здавався ще зовсім юним.

Ренісенб подумала: «Він має рацію. Нофрет померла, а ми живі. Тепер я розумію, за що вона ненавиділа мене, і мені шкода, що вона страждала, але це не моя провина. І Камені теж не винний у тому, що кохав мене, а не її. Так буває».

Теті, яка бавилася на березі, підійшла й посмикала матір за руку.

– Пішли додому, мам? Мамо, пішли додому?

Ренісенб глибоко зітхнула.

– Так, – погодилася вона, – пішли додому.

Вони попрямували до будинку, Теті побігла вперед. Камені зітхнув із задоволенням.

– Добра ти, Ренісенб, і мила. Між нами нічого не змінилося?

– Ні, Камені. Усе так само.

Він додав тихіше:

– Там, на річці, я був дуже щасливий. А ти, Ренісенб, ти почувалася щасливою?

– Так, я була щаслива.

– У тебе був щасливий вигляд. Але здавалося, ти думала про щось дуже далеке. Мені хотілося б, щоб ти думала про мене.

– Я думала про тебе.

Він узяв її за руку, і вона не відняла своєї. Він дуже ніжно тихесенько проспівав:

– Сестра моя, мов дерево персеї…

Він відчув, як її рука тремтить у його руці і як прискорено б’ється її серце, і нарешті заспокоївся…

* * *

Ренісенб викликала Генет до себе.

Служниця, яка зайшла в покій квапливими кроками, різко зупинилася, побачивши дівчину з відкритою скринькою для прикрас у руках. Усередині лежав зламаний амулет, а обличчя Ренісенб було напруженим і злим.

– Це ти принесла скриньку до мого покою, чи не так, Генет? Ти хотіла, щоб я побачила амулет. Хотіла, щоб одного дня я дізналася…

– Дізналася, в кого друга половинка? Бачу, тепер ти знаєш. Ну, завжди краще знати, хіба ні, Ренісенб?

Генет зловтішно розсміялася.

– Ти хотіла, щоб від цього знання мені стало боляче, – промовила Ренісенб. Лють її палала розпеченим залізом. – Тобі ж так подобається робити людям боляче. Ніколи й нічого ти не скажеш навпрямки. Ти чекатимеш, вичікуватимеш, аж поки не настане слушний момент. Ти ж нас усіх ненавидиш, чи не так? І завжди ненавиділа.

– Та що ти таке кажеш, Ренісенб? Я впевнена, ти не серйозно!

Але голос служниці уже не скиглив. У ньому чувся хитромудрий тріумф.

– Ти хотіла розсварити нас із Камені. Що ж, тобі не вдалося.

– О, Ренісенб, не сумніваюся, що ти дуже великодушна і вмієш прощати. Не те, що Нофрет, еге ж?

– Давай не будемо про Нофрет.

– Так, певно краще не говорити про неї. Камені вродливий, та й щасливчик до того ж. Пощастило йому, що Нофрет вмерла саме тоді. Вона могла завдати йому багато клопоту. Вплинувши на твого батька. Їй не сподобалося б, якби Камені схотів узяти тебе за дружину, ох як не сподобалося б. Власне, я думаю, вона не дала б вам одружитися. Я цього певна.

Ренісенб глянула на служницю з холодною огидою.

– Твої слова завжди отруйні, Генет. Жалять, як скорпіон. Але тобі не вдасться засмутити мене.

– Це чудово, чи не так? Ти, мабуть, сильно закохана. Ох, цей Камені – вродливий юнак і вміє співати любовні пісні. Не бійся, він завжди отримуватиме все, чого забажає. Я просто в захваті від нього, кажу тобі. Він завжди здається таким прямим і щирим.

– Ти про що, Генет?

– Та ні про