Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 25

Лєра

Давид запросив мене на побачення.

Не можу в це повірити.

Ще кілька днів тому я піддалася хандрі, остаточно впевнившись у тому, що час викреслити це дурне кохання зі свого серця, а образ Леонова — з голови, а сьогодні мені прийшло від нього повідомлення, у якому він явно дав зрозуміти, що не проти зустрітися зі мною.

Я не одразу здогадалася, хто мені написав. Адже номер Леонова я видалила, але три останні цифри в’їлися в пам’ять і, впізнавши їх, серце в грудях закалатало від радості.

Після випадку в бані я була повністю розчавленою. Давид був так близько до мене, цілував мене, пестив, я відчувала його бажання, а потім його немов перемкнуло, й переді мною з’явився все той же холодний та цинічний Леонов. Бажання немов рукою зняло, а його погляд міг остудити навіть вулкан.

Образа виявилася настільки пекучою, що я проплакала всю ніч, поки Давид спав, шкодуючи, що не взяла свій автомобіль. Так би могла зірватися з місця посеред ночі та поїхати додому, а не чекати ранку.

Мій пригнічений стан помітив навіть батько. Намагався поговорити зі мою, але я відмахнулася від нього, запевняючи, що зі мною все добре.

Давид більше нічого не пише, я ж вскакую з ліжка та мчу до шафи. Погляд ковзає від полиці до полиці, я намагаюся обрати на завтра вбрання, від хвилювання й руки, і коліна вже починають тремтіти.

Я намагаюся зрозуміти такі різкі зміни в рішенні Давида триматися від мене якомога далі. Невже теж щось відчув? Цей випадок у бані так вплинув на нього? Адже він хотів мене. Не менше, ніж я його. Давид може заперечувати це, але реакція його тіла на мене красномовніша, ніж будь-які слова.

Дочекатися вечора наступного дня дуже складно. Я не можу знайти собі місця. Записалася до студії краси, де мені зробили укладку та легкий макіяж. Потім переміряла чимало вбрань і ніяк не могла визначитися з вибором.

— Кудись збираєшся? Сяєш, немов новорічна ялинка, — усміхається батько, коли я пробігаю повз нього у вітальні, намагаючись відшукати в домі свій зелений шарф.

— Погуляти йду, — насилу ховаю щасливу усмішку.

— На побачення, чи що? — з підозрою дивиться на мене тато, його брова питально повзе вгору.

— Що? Ні! З чого ти взяв? — злякано питаю я, тому що боюся, що батько почне ставити занадто багато питань. Або що ще гірше: раптом вирішить, що Давид не гідна партія для доньки Смоленського й заборонить мені з ним бачитися?

— Ну, ти одягнулася, немов на бал, — хитро мружиться батько. — Зачіску зробила, нафарбувалася. Це дуже підозріло й напрошується один висновок.

— Все-то ти помічаєш, тату, — хитаю головою і збентежено відводжу погляд у бік. — Ну, так, на побачення, — усе ж зізнаюся я.

— Я ж казав, що одумається твій майор. Чи ти не з ним?

— З ним, — мрійливо усміхаюся я.

— Гарного вечора тоді. Тільки щоб вдома до одинадцятої була, — переходить на суворий тон батько.

— Ну, тато, я вже не маленька. Ой, усе, мені час, — стискаю в руці телефон, на який прийшло повідомлення від Давида. Він уже на місці.

Автомобіль Давида припаркований біля воріт. Він не зустрічає мене, не відчиняє мені дверцята автомобіля. Я застрибую в салон і ніяково підіймаю погляд на чоловіка.

— Привіт, — усміхаюся, не знаючи, як поводитися після всього, що між нами сталося. Ще страшенно боюся, що Давид вчергове передумає та відправить мене додому.

— Привіт, — навіть не глянувши на мене, відповідає він та заводить двигун.

Я придушую в собі розчарування, тому що розраховувала на поцілунок, а його не сталося.

— Куди поїдемо? — питає він, вивертаючи кермо та виїжджаючи на дорогу. Я ж намагаюся не витріщатися на нього й поводитися так, немов абсолютно не зацікавлена в цьому побаченні.

— Ти мене покликав на вечерю, тож тобі й обирати, — промовляю я, сама ж нервово смикаю край шарфа.

— Я сподівався, що в тебе є улюблене місце, тому що я рідко буваю в ресторанах, хіба що в пивних із друзями, — він кидає в мій бік незрозумілий погляд. — Але навряд чи тобі таке подобається, — криво усміхається він, додаючи після паузи.

— Я б у боулінг сходила, — пропоную я, тому що не знаю, про що ми будемо розмовляти в ресторані.

Поки що між нами справжня прірва, і з останньої зустрічі нічого не змінилося. А незручне мовчання в боулінг клубі можна буде пом’якшити грою.

— В боулінг, так у боулінг, — погоджується він без особливого захоплення, й тягнеться до програвача. Перемикає кілька треків, поки не знаходить потрібний.

Салон наповнюється спокійною мелодією. Поряд із Давидом я почуваюся найщасливішою. Але з жвавої дівчини чомусь перетворююся в збентежену та невпевнену закохану дурепу.

— Як на роботі? — питаю я, ковзаючи на сидінні та дивлячись у вікно.

— Як завжди. А в тебе? Встигла вляпатися в щось за два тижні, що ми не бачилися?

— Моя чорна смуга закінчилася, тож ти зі мною тепер у повній безпеці, — намагаюся пожартувати я, але Давид жарт не оцінив. Усе так само зосереджено дивиться на дорогу й напружено стискає пальцями кермо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍