Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Розділ 7.

Я увійшла до їдальні, чим змусила всіх замовкнути і обернутися до мене. Ірен пропалювала мене поглядом, Дез - дивилася на мене з ненавистю, і тільки Деміан виглядав цілком спокійним. Він оглянув мене з ніг до голови, але нічого не сказав. Всі троє дивилися на мене так, наче кожен зараз подумки обмірковував спосіб, як «позбутися» мене.

Перша схаменулась Ірен і встала з-за столу.

— Подумай, що я тобі сказала. Сподіваюся, пам'ять тобі не відбило в цих питаннях, Деміане. Ти можеш не пам'ятати своє минуле, але ти маєш пам'ятати, хто ти є. І що ми всі залежимо від... ти знаєш кого. Якщо король почав обшук нашого будинку, то ти щось зробив не так. І тобі краще першим прийти до нього і про все розповісти. Якщо ти не вбив останнього мандрівника, – жінка зробила паузу, – то над нами всіма нависла загроза. А зі своєю дружиною... обійдися як і з колишньою.

Після цих слів, Ірен і Дез вийшли, залишивши нас із Деміаном самих. Чоловік продовжував сидіти у задумі.

— І що це означає? - задала я йому питання. Чому він мовчить? Все пригадав? Згадав, хто він був насправді? Тільки я не знала до кінця цієї людини. І навіть уявити не могла про що говорила Ірен і яке відношення до всього, що відбувається, мала я! Та ще й таке, щоб позбутися мене… як і з колишньою?

— Чому я одружився з тобою? - раптом запитав він суворим тоном.

— Що? - здивувалася я. - Вибачте, але це був договір між Вами та моїми батьками. І ніхто з вас не зволив мені розповісти правду!

Деміан глянув на мене і знову відвів погляд.

— О, згадую свого колишнього чоловіка, - пирхнула я, але чоловік не відреагував, перебуваючи в глибокій задумі.

Я з гіркотою похитала головою і попрямувала до виходу. Але переді мною раптово зачинилися двері. Тут не було протягів. Я повільно обернулася і зустрілася з поглядом чоловіка.

— Я намагаюся у всьому розібратися, Вікторіє. Те, про що я дізнався, мені не сподобалося. Ти казала, що у світі Хаосу я когось убив. І здається, ти казала, що він представився... мандрівником? А ти впевнена, що я його вбив? І по дорозі додому ми розмовляли з... Хортом про те, що залишився ще хтось. Мені важливо знати: вбив я ще когось чи ні?

— А хто такі ці мандрівники? - задала я цілком логічне питання. Мені набридло, що я живу у вічній таємниці!

— Нині це не важливо. Важливо тільки те, чи я вбив...

— Я думала вбивство людини – це дуже важливо. Ти був якимось найманцем? Вбивцею? Дай мені відповідь, - вже перейшла на «ти», обурена його словами.

Деміан роздратовано зітхнув і втомлено провів рукою по обличчю.

— Я не можу тобі зараз про це розповісти.

— Тоді й діалогу більше між нами не буде. Якщо я становила для тебе таку небезпеку, то якого Хаосу ти одружився зі мною? Я тепер просто річ, неживий предмет, якого слід позбутися? Отак просто, без пояснень, як і від усіх мандрівників?

Деміан різко встав і за два кроки подолав відстань між нами. На його обличчі читалася злість, але його голос прозвучав набагато м'якше, ніж я очікувала.

— Я не збираюся позбавлятися від тебе, Вікторіє! Ніколи. І нізащо. Але якщо існує загроза моїй родині, то вона висить і над тобою теж. Зараз я намагаюся зрозуміти, що я зробив у минулому, чим викликав гнів і недовіру короля. Але ти повинна також зрозуміти, що у світлі всього, що я дізнався і трохи згадав навіть, наш шлюб був... дуже моїм дивним вчинком. Хоча бачать боги, знайомство з тобою врятувало мене.

— Ти вбив того нещасного мандрівника, хоч він мене врятував. Ти стверджував, що у світі Хаосу все було ілюзією, як і ця моя рана, – і я витягла руку, показуючи шрам, – як і сам мандрівник.

Деміан торкнувся моєї руки і провів подушечками пальців по довгій смузі.

— Як ти думаєш, я можу тобі довіряти після того, що сталося? - запитала я, заглядаючи в його очі.

Чоловік повільно видихнув, заплющив очі і опустив голову.

— Я – мисливець, Вікторіє. Це довга історія, і я... вибач, я справді поки не пам'ятаю нічого. Але судячи з твоїх слів і з того, що я знаю... ти була... я використав тебе, як наживку, щоб упіймати мандрівника. Він дійсно тебе врятував, і все, що там відбувалося, зовсім не було ілюзією. Ти могла загинути, якщо мандрівник тебе не знайшов би, не прийшов би на твій крик.

— Тобто ти весь час... був там і спостерігав за мною?

— Швидше за все, так, — з гіркотою видихнув Деміан і з болем глянув на мене.

— Чому? - ледве стримуючись запитала я. - І ти зрештою розкажеш, хто такі мандрівники і чому ти полюєш за ними? І чому твоя мати просить тебе позбутися мене?

Деміан узяв мене за руку і підштовхнув до столу. Він сів поруч зі мною і заговорив.

— Мандрівники — це люди Хаосу, які шукають у нашому світі... дещо своє. Хаос завжди загрожував, що хоче захопити наш світ. Наш король робить все, щоб цього не сталося. А такі, як я - мисливці, полюють на мандрівників, щоб... не дати їм отримати те, що вони хочуть.

Я насупилась, намагаючись зрозуміти зміст його слів.

— А що саме вони шукають? Ти сказав, що вони шукають щось «своє». То чому їм не віддати те, що належить їм і не вбивати їх?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍