Читати книгу - "Учитель"

la directrice nous la dit elle-meme il у a deux ou trois jours.[187]

Я не міг розпитувати далі: час, місце та обставини не сприяли цьому. Тож не смів ані прокоментувати почуте, ні цікавитися подробицями.

Питання, чому поїхала вчителька і чи був її від’їзд добровільним, уже готове було зірватися з моїх уст, але я стримався — надто багато було слухачів довкола. Через годину, зустрівши Сільві в коридорі, коли та вдягала капелюшок, я зупинивсь і запитав:

— Сільві, чи не знаєте ви адреси мадемуазель Анрі? В мене залишилося кілька її книжок, — зауважив ніби випадково, — хочу відіслати їх їй.

— Ні, monsieur; але, можливо Розалі, воротарка, зможе вам допомогти…

Кімната Розалі була зовсім поруч; я зайшов туди і повторив прохання. Розалі — гарненька француженка-grisette' — відірвала очі від роботи та з розумінням усміхнулася: саме такої посмішки я й хотів уникнути. Відповідь була підготовлена заздалегідь: вона не знає, де живе мадемуазель Анрі й ніколи не мала її адреси. З роздратуванням відвернувшись від неї — бо був упевнений, що вона каже неправду і за це їй заплатили — я мало не збив з ніг ту, яка стояла у мене за спиною: це була директриса. Мій різкий рух змусив її відступити на кілька кроків. Довелося попросити пробачення, хоча зробив я це радше коротко, ніж ввічливо. Нікому не подобається, коли за ним стежать, а в тому стані, в якому я тоді перебував, вигляд мадемуазель Ретер ще більше розгнівав мене. Обернувшись помітив, що вираз її обличчя був холодним, похмурим і допитливим; очі вп’ялись у мене з майже жадібною цікавістю. Я ледь устиг зауважити цей вираз, як він моментально зник з лиця директриси; люб’язна посмішка заграла на її вустах, і на моє грубувате вибачення вона зреагувала показово добродушно.

— О, не варто просити вибачення, monsieur — ви ледь торкнулися ліктем мого волосся — воно трохи розтріпалось; оце й усе, — вона відкинула волосся назад і провела пальцями по кучериках, розділивши їх на масу ще дрібніших завитків. Потім жваво, повернувшись до воротарки, продовжила:

— Розалі, я прийшла сюди сказати, щоб ви поспішили у вітальню й зачинили вікна; здіймається вітер, і муслінові завіски наберуть у себе пилюку.

Розалі вийшла.

— Ну, — подумав я, — тепер цей номер уже не пройде. Мадемуазель Ретер вважає, що, винайшовши привід, вона майстерно прикрила ним своє підле підслуховування, тим часом муслінові завіски, про які вона говорить, не менш прозорі, ніж цей привід. Імпульсивно я хотів відкинути це жалюгідне прикриття і сказати їй у відповідь кілька слів правди. «Вирушаючи в слизьку дорогу, краще підкувати коня», — подумав я прислів’ям і почав так:

— Mademoiselle Анрі залишила ваш заклад; думаю, її звільнили, чи не так?

— О, я саме хотіла про це поговорити з вами, monsieur, — відповіла директриса з достатньо природним та люб’язним виразом обличчя, — але нам не дадуть тут спокійно порозмовляти: чи не вийде monsieur на хвилинку в сад?

І, не дочекавшись моєї відповіді, сама ступила, відчинивши скляні двері, у сад.

— Ось тут, — мовила вона, коли ми дійшли до середини центральної алеї, де листя кущів і дерев у повному літньому розквіті сховало від нас будівлю школи, надавши відчуття усамітнення навіть на цій невеличкій ділянці землі у центрі столиці.

— Коли навколо грушеві дерева й трояндові кущі, почуваєшся вільно та спокійно; дозволю собі зауважити, що я — і monsieur, напевно, так само — часом втомлююся бути в гущі життя: від того, що увесь час довкола чиїсь обличчя та сторонні очі, постійно звернені до вас, а у вухах постійно бринять чужі голоси. Інколи я палко мрію про те, щоб провести бодай місяць за містом на якійсь маленькій фермі bien gentille, bien propre, tout entouree de champs et de bois; quelle vie charmante que la vie champetre! N`est cepas, monsieur?[188]

— Cela depend, mademoiselle.[189]

— Que le vent est bon etfrais![190] — продовжувала директриса, і щодо цього вона мала слушність, бо то був південний вітер, м’який і лагідний. Я ніс капелюха в руках, і легкий бриз куйовдив моє волосся та охолоджував скроні, мов цілющий бальзам. Однак його освіжаючий ефект не поширювався глибше, бо, коли я йшов поруч із мадемуазель Ретер, «розпалилося серце моє у моєму нутрі, палає вогонь від мого роздумування… Я став говорити своїм язиком».[191]

— Наскільки розумію, мадемуазель Анрі поїхала звідси, аби не повернутися?

— Ах, то правда! Я мала намір сказати вам про це кілька днів тому, але так зайнята, що не встигаю зробити й половину наміченого; чи помічали ви, monsieur, що часом для того, аби виконати всі свої численні обов’язки, замало й дванадцяти годин?

— Досить рідко… Думаю, від’їзд мадемуазель Анрі не був добровільним. Інакше вона як моя учениця обов’язково повідомила б мене про це.

— О, хіба вона вам не сказала? Дивно, але я чомусь не звернула на це уваги — коли у тебе так багато справ, то не звертаєш уваги на дрібниці.

— То ви вважаєте звільнення мадемуазель Анрі дрібницею?

— Звільнення? Але ж її не було звільнено: можу сказати вам із чистою совістю, monsieur, що відколи я стала директрисою цього закладу, жодного вчителя тут не звільнили.

— Однак деякі з них пішли, mademoiselle?

— І багато хто. Я вважала за необхідне їх часто міняти — така зміна корисна для школи; вона вносить у її повсякденне життя різноманітність: і ученицям цікаво, і в батьків складається добре враження про зусилля та досягнення керівництва.

— Отже, коли викладач чи вчителька вам набридли, то ви не зважуєтеся звільнити їх?

— Смію вас запевнити, що нема потреби вдаватися до такого крайнього заходу. Allonz, monsieur le professeur — asseyons-nous; je vais vous donner une petite leqon dans votre etat d’instituteur.[192] (Дуже шкодую, що не можу передати все, що вона мені сказала, французькою — в перекладі англійською її промова значно втрачає). Тепер ми підійшли до садової лавки; директриса сіла і знаком показала, щоб і я примостився поруч, але я лише знайшов коліном опору в лавці, і так стояв, обпершись головою та рукою об велику гілку рокитника, золотаві квіти якого, змішавшись із темно-зеленим листям бузку, утворювали арку з тіні й сонячного світла над місцем усамітнення. Мадемуазель Ретер хвильку посиділа мовчки: якісь нові комбінації зароджувались у її голові; й ця гра розуму відображалася на розумному чолі; вона задумувала якийсь chef d’oeuvre[193] хитрощів. Переконавшись за кілька попередніх місяців, що вдаваними виявами