Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Та облишмо про сумне. Я гордо перекинула через плече ремінь похідної сумки, прикріпила до Опала решту екіпірування – і вирушила в путь.

Сизий туман огортав маєток знаменитих Лефеврів, коли я кидала на нього свій прощальний погляд, стоячи на запилюженій дорозі. Сонячне проміння вигравало в ньому, переливаючись золотистими барвами, і ніби навмисно зливалось у мінливі спогади дитинства – єдині щасливі спогади, пов’язані з цим місцем… Та цей дім не прийняв мене, стільки ударів завдав у самісіньке серце! Нехай же всі болі мої та жалі залишаться тут і відпустять мене з миром: я іду.

А шлях мій пролягатиме далеко на схід, де щоранку народжується сонце. «Селестія!» – так гордо зветься цей край. «Чудовий край, з якого батьки рятувалися втечею і який позбавив мене справжньої сім’ї», – подумала я і різко завернула на північ. Та ні, секунда не змусила мене відмовитись від задуманого: просто перед цим мене чекає ще одна справа. Я попрощалась з кімнатою, попрощалась з маєтком – та не попрощалася з батьком. І зараз я це зроблю.

Ще здалеку війнуло кладовище похмурістю з мороком і вдарило в вуха тисячами непроказаних слів та недожитих життів… Тут навіть дихалось важче та в кілька разів густішим видавався туман, затиснутий в ряди кипарисів. Так, тут всюди зловісно майоріли кипариси. Цей одвічний символ відходу, переходу й потойбіччя, якого ще змалечку привчають жахатись у Кеталі! Говорять, що ночами примари витають над кладовищами, а вдень – спочивають у кипарисах. Бр-р-р!

Та облишмо традиційну міфологію.

– Залишаєшся на сторожі, – шепнула Опалу біля входу й далі попрямувала сама.

Скільки ж разів ходила я посеред цих моторошних плит, скільки разів лила сльози над висіченим ім’ям – а ніколи ще не було мені так гірко, як зараз! Бо це ж востаннє, чи не так?

Ще по дорозі довелося змахнути солону краплину, і я рішуче прискорила крок. «Тут би ще не заблукати з радості, такий хороший видався туман!» – хмикнула я і раптово заціпеніла на місці. На кладовищі був хтось ще. І його схлипи доносилися з батькової могили?!

«Агрх!!!» – видав би стародавній варвар на моєму місці.

Ще цього мені не вистачало! Та кого занесло сюди в таку рань?!

Гранично обережно та беззвучно я продовжила пробиратись до батькової могили й вияснила, що плач справді долинав з тих околиць. Що ближче я підходила, то повільніше й тихіше йшла. Але врешті звернула з доріжки та причаїлась за деревом, звідки було добре видно загадкову постать. Туман розмивав риси, та я розгледіла, що це була жінка – прийшла вона не до мого батька (проте стояла від його могили зовсім неподалік). Ця постать так гірко схлипувала, що я пройнялася до неї невимовною жалістю. Аж раптом незнайомку осяяв сонячний промінь, і мені вдалося побачити її лице. Я здригнулась: це була Елеонора!

Від неочікуваного відкриття я кілька хвилин простояла з відкритим ротом. Оце так походеньки, називається! Оце так сестричка! Я, звісно, знала, що вона рано встає… Але ж не настільки!

Та яким вітром її занесло сюди, якщо вона не до батька?!

А дівчина все ридала, ридала… рясними сльозами омивала холодну могилу і заливалась так, ніби хоронить власне життя. Це явище вразило мене до такої глибини, що я й не зчулась, як зосталась сама, а Елеонора зникла з виду.

На ватяних ногах пройшла я до батькової могили й почала прощатись. Та чи могла я так просто розвернутись і піти після всього, що побачила? Чи могла я пересилити себе і не взнати ім’я?.. Відповідь була очевидна.

А надпис свідчив: «Жан Дювель».

Від чергового відкриття мене пронизало морозом. Тільки зовсім не через те, що саме це ім’я я чула вчора на її вустах. І зовсім не через те, що вона марить ним щоночі й розривається по ньому щоранку… А тому, що одного Дювеля якраз хоронили кілька днів тому!

І це був не Жан – це був П’єр Дювель! Один із найвизначніших драматургів усього Кеталю! Який загинув на наступний же день після скандальної п’єси! А Жан тоді… Так, це надто відоме прізвище! А по датах…

Не залишалось жодних сумнівів: Жан Дювель – його син. «Той самий Жан Дювель, чия гибель наробила стільки колотнечі минулого літа!» – згадала я. І тут же: «Літа! – бамкнуло в голові. – Того самого літа, коли Елеонору так переклинило!»

Ну, і все. Пазл остаточно склався (а може, так тільки здалося?). Нарешті я розгадала таємницю і з чистою душею могла вирушити до Селестії – недороблених справ більше не залишилось.

Вранішнє сонце радісно сліпило очі, і я вже радісно думала, що краще б у тій Селестії нічого не сходило, а заходило. Та незабаром ми в’їхали в ліс, і я видихнула з полегшенням: оченята, насолоджуйтесь коротким перепочинком. Густа смарагдова завіса захищала від ворожих зазіхань, а стовбури хрипко потріскували, ніби намагалися заговорити. Та крім загальноконтинентальної мови я була знайома лише із конячою, тож нічим відповісти не могла.

Зате свіже лісове повітря приємно лоскотало ніс, а заразом активно сприяло мозковій діяльності. Це я вияснила по тому, що в голову почали лізти сотні цікавих думок із загальною тематикою «а що я, власне, творю?»

Чиста дурість – ламатися до Селестії наосліп, коли навіть у підручниках та атласах у неї моторошний «невизначений статус»! Я просто змушена розпитати хоч кілька деталей. І жах пройняв до кінчиків пальців: мені доведеться стикатись з людьми! З тими людьми, які уже все знають, які точать ножі, які тільки й чекають, щоб…