Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 11.2

 

— Ти не зробиш цього, — в паніці сказала я, піднімаючись на ліктях, переймаючись тим, що він дійсно може зробити це.

— Не підійматися, — притримавши мене за плечі, натиснув на них. — Тобі потрібен спокій.

Микита проігнорував мої слова, так мовби вони нічого не варті.

— Микита, ти не можеш говорити серйозно. Нічого такого не сталося аби...

— Нічого не сталося? — на видиху прохрипів, прижмуривши очі. — Ти бачила себе? На тобі живого місця немає.

— Це моя вина, я розгнівала його. Зазвичай він більш милосердний...

— Що ти тільки що сказала? В якому сенсі зазвичай?

Я завмерла й обережно подивилася на нього. В горлі стало сухо.

— Ті шрами, — повільно прогримів, а по спині пройшовся холод. — Ти це мала на увазі за зазвичай?

Я мовчала, уникаючи його погляду. Він хотів ще щось сказати, як раптом пролунав шум, а потім крики. Жіночий.

Я розширеними очима подивилася на двері й на Микиту.

— Крім нас хтось є?

— Так, брати й сестра, — хмуро відповів, прислуховуючись до шуму. — Піду гляну, чому розшумілися.

Роздратовано буркнувши якусь лайку, він піднявся.

— Зачекай, я піду з тобою, — бажаючи покинути ліжко, я вже хотіла встати, як він зупинив жестом.

— Ні, я сам. І не сперечайся.

Я хотіла щось сказати, та його серйозність у голосі зупинила. Я кинула й Микита вийшов.

Через декілька хвилин, замість того, аби стало тихіше, я почула вже чоловічі голоси. Вони не були дуже радісні, хоча я їх не розрізняла.

Не витримавши, я вилізла з ліжка. Тіло занило від болю, але вже через хвилину я вийшла з кімнати. На мені була закрита піжама, і я могла не перейматися за те, як я виглядаю. Однак я була впевнена, що крім одягу все у мене було в жахливому стані.

За дверима лунали жіночі й чоловічі голоси в перемішку. Відчувши тривогу, я якомога швидше спустилася по сходах й завмерла. Спиною до мене стояв мій брат, Емір.

— Чому вона не може вийти? — роздратовано запитав брат. — Пройшло декілька днів, а вона все не виходить на зв’язок. А тепер ти мені говориш, що вона не може вийти з кімнати.

Декілька днів? Невже я так довго спала?

— Вона спить.

— Вдень? Навіть до вечора ще довго. Поки я не побачу сестру, я не вийду з цього будинку.

— Меліссо, — подала голос Катерина, помітивши мене. Емір різко розвернувся. Тепер усі дивилися на мене.

Брат уважно оглянув мене. Його густі брови нахмурилися, а обличчя стало більш непривітним, ніж зазвичай. По спині пройшов мороз.

— Впевнився? — Микита підійшов, тримаючи руки в кишенях. — Не затримую.

— Ти маєш кепський вигляд, — проігнорувавши його брат, продовжував насупившись дивитися на мене.

— А ти вмієш компліменти робити, — фиркнула Катерина.

Емір косо глянув на дівчину.

— З тобою точно все гаразд? — повернувши погляд, запитав.

— Так, — кивнула нервово, приклавши руку до шиї. — Тобі не варто…

— Що це? — він різко ухопив мою руку, і, перш ніж я встигла зреагувати, підняв рукав, щоб подивитися на синець. — Хто? — зашипів, а в його очах була така сама лють, яку я бачила в очах Микити.

Не дочекавшись моєї відповіді, він обернувся до Микити й з розмаху вліпив йому кулаком по вилиці. Я відсахнулася й охнула, коли Микита відлетів до стіни. Емір, озвірівши, накинувся на нього.

— Виродок! Я тебе в землю закопаю! — заричав, вчепившись в шию Микити.

— Відчепися від нього! — заволала Катерина.

Максим з Артуром почали відтягати чоловіків один від одного. Я остовпівши, не могла поворухнутися.

— Я відрубаю тобі руку за те, що ти доторкнувся до моєї сестри!

— Що ти верзеш! — крикнула Катерина, заслоняючи собою тіло брата. — Тільки доторкнись до нього!

— Відійди, жінко! — загарчав, зімкнувши зуби.

— Сам відійди, громила!

Вони свердлили один одного поглядом. На скронях брата виступали вени, а Катерина не гнівно дихала, від чого її груди здіймалися.

— Відпусти, брат, я й пальцем не торкнуся його, — запевнив брата Микита. Артур з острахом відпустив, але стояв поруч.

— Тому, що їх в тебе не буде. Відчепися! — загарчав на Максима.

— Охолонь! — крикнув Макс.

— Не тій людині пальці зібрався відривати. Спершу спитав би у сестри, звідки у неї синці.

— Немає чого питати. В неї їх ніколи не було, поки вона не вийшла за такого виродка! — люто загарчав, продовжуючи вивільнятися з рук Максима, який не знаю звідки взяв стільки сил, аби утримати мого брата.

— А шрами в неї теж за пару днів появилися? — вигнув брів, стримуючи гнів.

Я завмерла. В серці поселився жах.

— Які шрами? — прошипів Емір, роздуваючи ніздрі.

— Запитай у сестри.

Емір обернувся.

— Що він говорить? Сестро, які шрами? Та відпусти, виродок!

Микита сказав брату відпустити його, і той ледве не відлетів, коли Емір вирвався. Він підійшов до мене, але не доторкався. Його очі палали. Груди шалено підіймалися й опускалися.

— Меліссо, — спокійніше мовив, стримуючи лють. — Тільки скажи, що це він, і я прикінчу його.

— Це не він... — прошепотіла, тремтячи голосом.

— Не бійся. Ти можеш мені сказати. Він більше й на метр до тебе не наблизиться.

— Емір, це не він. Правда... — захитала головою, вперше в житті бачивши в очах брата так багато емоцій.

— Тоді хто? — видавив, стискаючи кулаки. — Не зводь мене з глузду. Хто?!

— Та ти задрав! Ніби сам не знаєш хто це, — закричала Катерина, і Микита шикнув на неї.

Емір погрозливо повернувся до неї.

— Так просвіти! — гаркнув на неї.

— Батько твій! Кріт ти осліплий!

— Катерино! — крикнув Максим.

— Що? — гримнув Емір з розширеними очима.

Жар пройшовся по всьому тілу. Ноги ослабли. Якщо брат скаже батьку, що я все розповіла, не тільки я постраждаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍