Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 12

— Це дійсно так? — запитав він низьким голосом, чекаючи хоч якоїсь відповіді. Серце калатало, і в пам’яті спливали слова батька. Якщо промовчу, Емір подумає, що це Микита. Я не можу цього допустити.

Ковтнувши, підійшла на слабких ногах до брата. Емір з роздутими ніздрями спостерігав за кожним моїм кроком, ніби навіть в них може знайти якесь пояснення.

— Ми можемо поговорити наодинці? — поклала руку на його плече яке було наче зі сталі. Його тіло шалено здіймалося й опускалося при кожному видиху й вдиху. Емір різко кивнув і, не сказавши ні слова, повів мене до сходів.

Та перед тим, як завернути за поворот, я озирнулася. Микита хмурим поглядом проводжав мене. Піднявшись на другий поверх, Емір повернув наліво й, не чекаючи мене, зайшов в кімнату. Я пройшла слідом.

В тиші, у якій ми знаходилися, я чула лише його судомне дихання й гуркіт мого пульсу.

— Моя витримка не вічна, сестро, — попередив Емір, стрімко обернувшись. — Хто?

Його щелепа була стиснута, здавалося, до хрусту.

— Цей тип каже правду чи бреше?

По очах бачила, що ще хоч трохи промовчу, й він зірветься.

— Правду, — прошепотіла, і серце замерло.

— Лайно! — заревів, рукою прокинувши щось зі столу. Я сіпнулася.

Спершись руками на стіл, Емір зігнувся й судомно дихав. Відпихнувшись від столу, зробив стрімкий крок до мене.

— Як… Як довго…? — рваним голосом запитував ледве не задихаючись від люті.

Я спантеличено округлила очі. Що він має на увазі? Можливо, він розсердився, коли дізнався про серйозність ушкоджень. Але питання «як довго» це відбувалося, немає сенсу.

Джан знав, Мустафа й Ахмет знали. Мати знала. Та усі знали, що це продовжується від тоді, як я стала мінятися. Ставати жінкою.

— Ти й сам знаєш, брате… — відповіла, напружено дивлячись на нього.

— Як я можу це знати? Якщо тільки зараз дізнався, що він посмів підняти на тебе руку.

— Що? — видихнула в усю, дивлячись на нього. Що він таке говорить? — Ти не знав? — перепитала надривно заїкаючись.

— Що за дурні питання?! Звісно ж, я не знав. Чи думаєш, якби я знав, то залишив би свою єдину сестру з цим звіром?

— Ти не міг не знати. Усі знали, ти не міг… — залепетала, хитаючи головою.

— Що? — прохрипів на мить, завмерши. — Ти що таке говориш…

— Я…

— Сестро, усі знали? — я кивнула. — Й ти думала, я теж знав, — моя губа затряслася, а очі наповнилися сльозами.

— Дідько… — він підійшов і притягнув мене в обійми, від чого ледве не задихнулася. — Аллах, та якби я знав, забрав би тебе. Я б й пальцем не дав тебе торкнутися.

Судомно вдихнувши повітря, вчепилася в брата й заплакала. Відчайдушно, що ледь не захлиналася схлипами. Він закам'янів на хвилину, але одразу притиснув мене до себе ще сильніше.

— Ну все, не плач, — збентежено прошепотів. — Все гаразд. Все позаду.

Він обіймав мене, а я за довгий період почувала себе люблячою. Я почувалася молодшою сестричкою. Аллах, як мені цього не вистачало.

Коли заспокоїлася, Емір посадив мене на широкий диван-підвіконник і сам сів поруч. Все його тіло було напруженим, руками злегка спирався на розсунуті ноги, а погляд був спрямований в вікно.

— Ти вийшла за нього заміж, бо батько тебе змусив до шлюбу.

Це не було запитанням, та я все одно кивнула.

Емір лайнувся й глянув на мене.

— Ти можеш не переживати. Я владнаю справи й з батьком, і з цим шлюбом, — кивнув на двері. — Заберу тебе на батьківщину, й ти більше не побачиш нікого з них. Я тобі обіцяю.

Я з розширеними очима витріщилася на брата, намагаючись правильно зрозуміти його.

— Ти хочеш, щоб я розлучилася?

— Це єдиний спосіб, яким можу залагодити свою провину перед тобою як старший брат.

— Але… — я шоковано водила очима, кусаючи губу. Не очікувала цього. Я тільки недавно почала звикати до Микити.

— Ти переймаєшся, що він буде проти?

— Ні. Я просто…

— Ти просто, що?

Я не знала, що відповісти. За ці дні, що я була з Микитою, не рахуючи останніх, були хорошими. Було добре. Відчувала, що за мене піклуються, поважають і цінують. Я пізнала зовсім інше життя. І те, що пропонує мені брат, теж добре. Та чомусь на серці зовсім не радісно при думці, що більше не побачу Микиту.

— Він тобі подобається, — сказав брат.

Я швидко оговтавшись з жахом подивилася на нього. Він примружився й стиснув губи.

— Брате, я…

— Я бачу це по твоїм очам. Ти тому не хочеш їхати, — видихнув, стиснувши кулаки. — Тебе настільки залякали, що ти не можеш сказати, що твій чоловік тобі подобається.

Я не знайшла, що на це відповісти. Але він і не чекав моїх слів.

— Гаразд, тоді я розберуся з батьком, а ти живи… Ну, коротко кажучи, живи, — збентежено кашлянув з наміром встати.

— Брате, — вчасно стиснула його долоню, зупиняючи. — Я хочу тебе попросити.

— Так, звичайно. Проси, що хочеш.

Я відпустила його й видихнувши, наважилася сказати.

— Не кажи батьку, що знаєш.

— Ти що таке говориш?

— Я, — руками перебирала край піжами, думаючи, як краще сказати. — Я не хочу, аби він знав, що хтось знає.

— Він тебе залякав? — прогримів, стискуючи щелепу.

— Ні, тобто… — я зітхнула.

— Ти можеш мені сказати.

Мені було страшно. А якщо я йому скажу, й він не стримає обіцянку?

— Він сказав, що якщо я розповім, то наступного разу постраждають інші.

— Твій чоловік?

Я невпевнено кивнула.

— Хтось ще?

Я мовчала.

— Скажи.

— Мати й родичі Микити.

Емір лайнувся й скочив з підвіконня, починаючи крокувати по кімнаті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍