Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глава 24

Артур окидає поглядом натовп, потім знову повертає увагу мені.

- Думаю, твоя подруга вже достатньо доросла, щоб знайти дорогу додому самостійно. Ходімо, тобі на таких тусовках не місце. - Він бере мене за руку і тягне за собою, але я залишаюся стояти на місці.

Мене це коле. Я бачу в його словах підтекст, який мені не подобається.

- А що, тільки багатим тут раді? - випалюю, не приховуючи образи.

Артур зітхає, і його погляд стає м'якшим.

- Ні, це не те, що я мав на увазі, - він коротко сміється, немов намагаючись розрядити обстановку. - Я просто думаю, що це не найкраще місце для хороших дівчаток, як ти, Тетяно. Ти маєш бути в ліжку, а не серед п'яного натовпу в сукні такої довжини, що будь-який мужик вирішить, що ти не проти провести з ним ніч.

Моє серце завмирає на мить.

Вкотре за вечір обсмикую сукню донизу, шкодуючи про свій вибір.

- Я... Мене подруга притягла. Розвіятися. А я не змогла відмовити, - не знаю навіщо перед ним виправдовуюся. - Не очікувала тебе тут побачити, - зізнаюся, відчуваючи, як на щоках заграв рум'янець.

- І я тебе, - Артур посміхається. Ми завмираємо один навпроти одного.

- Ти не виглядаєш як людина, що полюбляє такі вечірки, - від незручності моменту, шаленої радості бачити його та пережитого страху, я не знаю куди себе подіти. Тож допиваю залишок коктейлю і міцно стискаю пальцями ніжку келиха.

- Я взагалі-то не набагато старший за тебе, Таню, - знову усміхається він.

Хтось проходить повз нас, зачіпає мене плечем і я мимоволі роблю крок уперед, намагаючись стримати рівновагу, і втискаюся в груди Артура.

У цей момент світ навколо, здається, зупиняється. Моя шкіра горить там, де я торкаюся його, а мої пальці відчувають кожну лінію його тіла через тонку тканину сорочки.

Повітря між нами іскрить, наповнене невидимим тяжінням.

У мене голова йде обертом.

Від його аромату.

Від гарячого тіла.

Від жару його шкіри.

А, може, це всього лише алкоголь у моїй крові почав діяти...

- Ой, пробач, - видихаю, намагаючись відступити, але Артур тримає мене за талію, не даючи змоги відсторонитися так швидко.

Його дотик електризує, змушує моє серце битися швидше. У його очах читається турбота, і я відчуваю, як остаточно тану.

На мить я забуваю про все на світі, занурюючись у його очі. Тепло його тіла і запах його шкіри заворожують. Мої руки мимоволі лягають на його груди, і я відчуваю кожен удар його серця.

- Обережніше, - каже він, відпускаючи. І я розчаровано видихаю, відступаючи на крок.

Світ навколо знову починає свій рух, а я не можу відірвати погляд від Артура.

На ньому немає звичайного ділового костюма, в якому я звикла бачити його в офісі. Замість цього він одягнений у темні джинси. Сорочка недбало заправлена, а рукава злегка підкатані, оголюючи татуювання на його руках, про які до цього часу я й не знала.

З легкою щетиною і недбало укладеним волоссям він більше схожий на студента, який прийшов на вечірку, ніж на суворого керівника, під чиїм началом працює безліч людей.

- Ходімо, я відвезу тебе додому, - знову наполягає він.

- Мені справді потрібно знайти свою подругу, - кажу. - Я не можу її просто так залишити, - наполягаю я.

Артур дивиться на мене, вивчаючи. Потім зітхає.

- Давай нагору, там трохи тихіше. Може, там і знайдемо твою подругу, - пропонує він, і я погоджуюся, вдячна за можливість уникнути галасу й метушні.

Піднімаючись нагору, я помічаю, що Артур поводиться трохи інакше, ніж зазвичай. Він здається більш розслабленим... і так, трохи п'яним. Це робить його менш неприступним, і я бачу в ньому не тільки боса, а й просто хлопця, який теж хоче трохи відпочити.

Я не можу не помічати, як його рука ненав'язливо торкається моєї спини, підштовхуючи мене вперед. Мурашки біжать по шкірі від його дотиків. У голові крутиться вир почуттів.

На півдорозі вгору я запинаюся, мало не падаючи. Але Артур спритно підхоплює мене, не давши впасти.

- Обережно, - його голос звучить ближче до мого вуха, ніж я очікувала. Дихання торкається шкіри.

- Дякую, - шепочу, не впевнена, що в цьому шумі він узагалі мене почув.

Ми піднімаємося на другий поверх, і Артур усе ще тримає мене за лікоть, немов боїться, що я знову запнуся.

Або не хоче відпускати.

Мені чомусь хотілося б, щоб це було друге.

- Ну ось, тепер можеш пошукати свою подругу, - каже він, коли ми зупиняємося. - Хоча я все ще думаю, що їй зараз не до тебе.

В його очах з'являється пустотливий блиск. Я розумію, до чого він хилить. Але це не так. Напевно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍