Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глава 24.2

На другому поверсі спокійніше, менше людей, менше шуму.

Артур стежить за мною, його погляд не поспішає відпускати. Він складає руки на грудях, ніби даючи зрозуміти, що не поділяє мого завзяття шукати Олену.

Я рішуче штовхаю перші двері і... відразу ж зачиняю їх.

Обличчя моментально починає палати.

- Ну що - ще пошукаєш чи на цьому все? - Артур запитує начебто й серйозно, але погляд усе видає.

А в мене перед очима все ще два тіла, які займаються непристойностями.

Хочу заперечити, але Золотарьов додає:

- Думаю, в інших кімнатах ти знайдеш те саме.

- І звідки тільки все знаєш? - бурчу, не бажаючи приймати його правоту.

- Ти, схоже, вперше на вечірку прийшла? Це ж обов'язкова частина, - сміється.

- А ти, дивлюся, запеклий тусовщик із досвідом, - знаходжуся що відповісти.

- Помиляєшся, у мене на таке майже не було часу. Насправді, після першого курсу батько одразу ж мене до себе забрав у компанію, посилаючись на те, що в універі мене нічому не навчать. Досвід - найкращий викладач. Я півроку був стажером у його компанії, - раптово зізнається і ця маленька деталь його особистого життя викликає тепло всередині моїх грудей.

- То в тебе була важка молодість?

- Щось на кшталт того, - знизує плечима. Позаду мене з однієї з кімнат вивалюється якась парочка і, хитаючись, йде до сходів.

Артур обіймає мене, відгороджуючи від них.

І знову мурашки по всьому тілу.

І знову серце навскач.

- Ходімо, відвезу тебе додому, - пропонує він після паузи і відводить руку.

Я лише киваю, і ми разом спускаємося вниз. Кожен його крок поруч із моїм наповнює мене дивним передчуттям. Щось у його присутності змушує мене почуватися в безпеці, як ніколи раніше.

Коли ми виходимо на вулицю, свіже повітря відчувається майже звільняючим після задухи вечірки. Артур веде мене до дороги, викликає таксі. На мені тонке пальто, я миттєво мерзну. Артур помічає як я тремчу, стає за моєю спиною і притягує мене до своїх грудей, зчіплюючи руки в замок на моїй талії.

Його дихання лоскоче шкіру.

Ми стоїмо так мовчки.

З боку, мабуть, схожі на закохану парочку.

Я майже не дихаю.

Таксі під'їжджає і Артур відпускає мене. Я не можу стримати свого розчарування.

Артур відчиняє двері машини і допомагає мені забратися всередину. Він сідає поруч зі мною на заднє сидіння і називає адресу свого готелю. Не мого будинку.

Я обертаюся до нього з подивом.

- На першому поверсі готелю є чудовий ресторан. Чому б нам не провести вечір разом? Це краще за це збіговисько, - вказує на будинок Малова.

Я вагаюся, відчуваючи, як хвилювання підіймається по моїй спині.

Але мені дуже хочеться, щоб цей вечір не закінчувався. Нізащо.

- А потім відвезу тебе додому або зніму окремий номер. Я завжди тримаю своє слово. - Він підморгує мені, і мій опір тане.

Я киваю, посміхаючись у відповідь.

Машина рушила, ми замовкаємо. Я шалено гостро відчуваю тепло чоловіка поруч. Наше близьке розташування в маленькому просторі таксі робить кожен його рух помітним.

Повітря насичене його ароматом. Час у машині здається вічністю, кожна секунда тягнеться нестерпно повільно. Я намагаюся не дивитися на нього занадто часто, боячись видати своє хвилювання.

Артур же поводиться невимушено. Немов не розуміє, як це виглядая зі сторони. Чоловік запрошує жінку в ресторан. Який розташований у готелі. І вона погоджується.

Схоже на побачення, якщо чесно.

І мені б дуже хотілося, щоб це було саме воно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍