Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

Глава 16

Три доби я ходила сама не своя: на запитання відповідала аби як, розсіяною міллю пурхала по крамниці, плутаючи праворуч і ліворуч, ночами не могла заснути від тревоги. Мені все здавалося, що на порозі ось-ось з'являться представники служби контролю чи вартові, які пронюхали про мої темні справи. Апетит зник, настрій з кожною годиною робився дедалі гіршим, одного разу я навіть ляпнула щось вкрай нечемне покупцям. Закінчилось тим, що Жоззі виставила мене з торгового залу геть:

— Та що з тобою відбувається? Лякаєш клієнтів, — заявила вона. — Ти маєш лабораторію? От тупай туди і висади щось у повітря, може, полегшає. Або ділом займися, напевно там знайдеться зламане барахло, яке мріє про пару синіх блискавок.

Я, звичайно, трохи обурилась, але більше для порядку. Як не крути, а сирена мала рацію, нікудишній з мене злочинець і змовник: очі бігають, пальці тремтять. Я рішуче поцупила на кухні всю каву та солодощі, що тримала на випадок типової дамської депресії у стилі «все погано, я нездара», і засіла в майстерні.

Нервувати теж можна продуктивно: щось лагодити або, навпаки, розбирати на запчастини. Зосередитись, правда, вдалося далеко не одразу, але після другого поспіль спаленого освітлювального кристала мені дійсно полегшало.

— А я на сьогодні все, — Жоззі зазирнула до мене ввечері. — Центральні двері зачинила та готова виходити, ми з подружками збиралися прогулятися в місто.

— Брем у себе?

— Звітність пише.

— Ага! Я теж попрацюю.

— Хто б сумнівався.

— Так! — Я відірвалася від розкладених по столу деталей. — Ти ніби поспішала?

— Зникаю, — квапливо закивала сирена. — Чи не хочеш з нами? Відпочинок не завадить.

— Іншим разом.

Я провела Жоззі до чорного входу, замкнула двері ключем, потім повернулася до роботи. У результаті до дванадцятої перебрала та виправила з півдесятка різноманітних кухонних приладів, дві кімнатні нагрівальні установки та навіть один дитячий проектор з зірочками. Смішно, наскільки схожі проблеми у людей у різних світах: місцеві мами теж відволікали увагу невгамовних дітлахів кольоровими картинками, що танцюють по стінах.

Останнім мені до рук потрапив музичний кристал. Старенький і пошарпаний, не пам'ятаю звідки, але цілком ремонтопридатний. Довелося повозитись, промальовуючи силові лінії відбитого краю, але нагорода виправдала зусилля. З кристала полилася легка та весела музика, що чимось нагадувала суміш кантрі й джазу з мого рідного світу.

Навіть дивно, у минулому житті я б таке не слухала, а тут, в оточенні низькоповерхових химерних будиночків, брукованих мостових та газового освітлення, саме такі мелодії стали здаватися доречними. Відповідними до суворих чоловічих смокінгів і жіночих суконь зі спідницями в підлогу, мереживних капелюшків і циліндрів, сільських кінних упряжок і міських напівмагічних візків.

Я включила музику голосніше, нервово потираючи повідець, що в'ївся в шкіру. Раніше він був непомітний, але зараз щось змінилося, зап'ястя ніби поколювало чи лоскотало. Висновок напрошувався сам собою: Верткий Ед взявся до справи, і я відчула відлуння його стану. Мабуть, креслення я отримаю вже цієї ночі, а отже, настав час виконати свою частину угоди.

Я дістала з таємного сховища хронометр. Ну, друже, дай-но розглянути тебе ближче. Ні, не ремонтувати... поки що. Але роздивитися ж можна? Торкнутися різьбленої золотої кришки, помилуватися витонченими стрілками, розглянути дрібні символи на циферблаті.

Хронометр опустився у долоню, ніби там все життя й був, але напівпрозорого золотого світла, як було в руках у Едварда, чомусь не виникло.

— Татка слухаєшся, чужих не визнаєш? Молодець, а то люди всякі бувають.

Я відчайдушно позіхнула і потяглася за набором викруток. Звичайно, магічна структура — це мило і чудово, але заглянути під кришку пристрою теж треба.

— Та-ля, тра-ля, ля-ля-ля, — наспівувала я собі під ніс, підбираючи викрутку за розміром і намагаючись повторити мелодію, втім без особливого успіху.

І мало не померла від жаху, коли прямо над вухом гаркнуло:

— Не рухайся!

Жиглова виворотка!

Я закричала, як ніколи в житті, й відскочила у бік метрів на п'ять. Сама не знаю, на тваринних інстинктах, не інакше. І з піврозвороту влупила цілою зв'язкою блискавок у те місце, де завмер плечистий чоловічий силует.

Лабораторію осяяв сліпучий спалах — спрацювали бойові щити. Три блискавки зрикошетили по стінах і полетіли в поглинаючу обшивку, якою були оббиті всі поверхні в лабораторії, четверта таки пробила мерехтливу перешкоду і вп'ялася в тіло, геть спалюючи ілюзію і кілька десятків якихось інших заклинань.

— Колт-і-і-і! — простогнав чоловік, падаючи навколішки. — Ти нормальна взагалі? — він тицьнувся лобом у підлогу і вилаявся так смачно, що в мене вуха спалахнули.

Знайома лайка, знайомі інтонації, та й зовнішність, здається, не така вже чужа.

— Господи боже! А сам? — голос пустив знатного півня. Я притиснула руки до грудей, намагаючись заспокоїтись: по спині котився холодний піт, коліна відчутно тремтіли. Ідіот же! — У мене мало серце не вистрибнуло! Вбити мене хочеш?

Едвард, а це точно-точно був він, насилу перекотився на бік, відкашлявся, змахнув із себе попіл, що залишився від амулетів, і витягнувся прямо на підлозі:

— Ось прямо зараз — так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍