Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

реальності - оскільки в такій реальності вона почувалася б зі своїм ренегатством надто некомфортно. Натомість твориться реальність міфологічна: формула «всьо равно» якраз і є фундаментальною константою цієї реальності, як, зрештою, й інша камуфляжна формула: «русскіє і украінци - ето ж одно і то же», «ето почті одін народ».

В такій ситуації антиколоніальна ідеологія не мала б практично жодних шансів змагатися з ідеологією колоніальною, оскільки ніколи й близько не володіла тими засобами й механізмами впливу на обивателя, що їх мала на державному рівні її суперниця (не кажучи вже про те, що в Україні антиколоніальна ідеологія в усі часи могла існувати лише нелегально, зазнаючи з боку колоніального офіціозу найжорстокіших переслідувань), - коли б не знаходила собі несподіваного союзника у підсвідомості того ж таки обивателя - у його нутряній, глибинній прив'язаності до «рідної (переважно сільської) хати», «материнської (чи дідівської) мови», «наоодної пісні» й інших архаїчних знаків-символів спільного для українців семіотичного коду.

Ця підсвідома прив'язаність не лише давала антиколоніальній ідеології певні шанси й певну соціальну базу, а й вражаючим чином перешкоджала остаточному перетворенню «безперспективних» українців у «перспективних» росіян, «зачучверених хохлів» - у «інтернаціональних руських». Психологія малороса драматично розчахувалась між підсвідомим потягом до «свого» і неусвідомленою, але повсякденно засвоюваною від колонізаторів зневагою до того ж таки «свого», ненавистю до всякого «свідомого українства», страхом перед щоденними образами й репресіями - на рівні павловських собак, у яких за допомогою цукру й електроструму формують потрібні умовні рефлекси.

«Малоросійство» якраз і стало наслідком цього розщеплення, драматичного роздвоєння колективної психіки, коли мільйони «мєстних» уже не наважуються ототожнити себе з Україною й українством, але й не наважуються цілковито цього українства зректися, беззастережно ототожнившись із Росією і російським/совєтським народом. З цієї трагічної етнічної шизофренії власне й походить оте компромісно-курйозне «ми нє рускіє і нє украінци, ми одєсіти, кієвлянє, донбасци»; звідси й оті анестезійні формули «всьо равно» і «почті одін народ».

Кілька років тому український культуролог Олександр Гриценко зробив досить цікаву спробу перенести класичний фрейдівський поділ психічної особистості («ід», «еґо» і «супер-еґо») на колективну свідомість етносу. При цьому під «ід» він розумів «найраніший, первинно-материнський, несвідомий складник, що його спонтанні пориви визначаються не свідомим патріотизмом, а «нутряним» потягом до «свого, рідного».

Сама по собі наявність українського «ід» робить людину іще не Українцем і навіть не «малоросом», а лише «тутешнім», закоріненим в українському ґрунті. Багато хто, мабуть, помічав, що навіть неукраїнці, зрослі на Україні, часто лише побіжно знайомі зі «справжньою» українською мовою та культурою, тим не менше підсвідомо вважають «своїми» саме українські народні пісні, саме українські краєвиди зрештою - українські вареники та сало, а не «національно близькі» берізки та щі. Далі йде русифіковане «его», шкаралуща російської освіти, наслідок потужного впливу російської культури, не лише офіційно нав'язуваної, а й справді багатої й розмаїтої… Як бачиться, взаємини «українського ід» та «русифікованого еґо» цілком вкладаються у класичну фрейдівську схему: «еґо» мусило гасити всі підсвідомі чи напівусвідомлені потяги «ід» до «рідного, українського», аби не наразити свого носія на поважні неприємності… Саме активність «русифікованого еґо» врятувала життя багатьом українцям… А якщо хтось не врятувався, то винуватити треба надто впливове «свідомо-українське супер-еґо». [55]

Зняття всіх окреслених вище суперечностей можливе, вочевидь, лише в рамках постколоніальної культури, пост-колоніального суспільства, що, на думку ряду дослідників, витворюються тепер в Україні. Лише постколоніальний підхід, вважають вони, як підхід справді діалогічний дає змогу включити в себе обидва антагоністичні, непримиренні й однаково монологічні підходи - колоніальний та антиколоніальний. [56] «Включити» - не означає створити якусь еклектичну суміш русофобії й українофобії, «індоєвропейства» й «малоросійства». Ідеться про інше - про визнання себе спадкоємцями обох спадщин: колоніальної й антиколоніальної, і про вироблення нової ідентичності не на основі беззастережного схвалення однієї з них, а на основі критичного переосмислення кожної.

І колоніальна, й антиколоніальна спадщина повинні лишитись в історії - з належними їм оцінками. Не «актуалізувати» одну з них і не «продовжувати її традиції в сьогодення», а лише взяти з обох необхідні уроки й зробити необхідні висновки - ото, здається, й усе, чого вимагає постколоніальний підхід. [57] Це досить мало і водночас багато: бо ж ідеться про демістифікацію історії і тверезий, реалістичний погляд на сьогодення, викриття одних міфів і вироблення імунітету до інших, протилежних.

Щодо нашої конкретнішої проблеми - етнічних автостеотипів, то тут; думається, слід вчасно відмовитися від спокуси вибивати клин клином - заміняти гіпертрофовано-негативний автостереотип гіпертрофовано-позитивним. Постколоніальний підхід передбачає демістифікацію стереотипів і їх поступову елімінацію, а точніше, марґіналізацію у суспільній свідомості. На ідеологічному, рефлективному рівні цей процес означає передусім з'ясування природи стереотипів та надання максимально широкої й об'єктивної інформації з різних галузей, зокрема таких «стереотипогенних», як історія етносів, їх культура і побут, особливості національного характеру, природа націй та етносів. На доідеологічному, нерефлективному рівні слід подбати про загальну атмосферу політичної коректності, що можлива лише у відкритому, плюралістичному, толерантному (нетерпимому лише до проявів ксенофобії й нетолерантності) суспільстві. Особливу функцію в цьому процесі може виконувати художня культура, яка, з одного боку, здатна поглиблювати стереотипи й загострювати ксенофобію, а з іншого - демістифікувати стереотипи, всіляко обігруючи їх, осміюючи й очуднюючи. [58]

Для українців подолання обох автостереотипів є досить складною справою, оскільки Україна ще не стала ані справді плюралістичним відкритим суспільством, ані справді пост-колоніальною державою: у ній і досі химерно поєднується чимало рис неоколоніалізму, самоколоніалізму і внутрішнього колоніалізму. Негативний автостереотип і далі підживлюється колишньою метрополією через спільний (великою мірою) інформаційний і культурний простір, а також через колишню колоніальну адміністрацію, яка залишилася практично незмінною, попри формальну зміну вивісок і прапорів, а головне - негативний автостереотип має колосальну історичну й психологічну інерцію і досить успішно репродукується самим малоросійським обивателем. Усе це, в свою чергу, провокує ще більшу гіпертрофію позитивного автостереотипу, творці якого мають нарешті змогу пропагувати погляди вільно. Суспільство формально стає начебто ралістичнішим, однак плюралізм, не підкріплений характерною для західних демократій толерантністю і правовою свідомістю, робить суспільство ще більш конфронтаційним і ксенофобським.

Постколоніальний підхід у такій ситуації виглядає доволі проблематичним, оскільки його прихильники закономірно опиняються в стані конфронтації і з творцями колоніальних і з творцями антиколоніальних стереотипів. А тим часом принциповою рисою і, сказати б, методою постколоніального підходу є його послідовна неконфронтаційність, його намагання стати й поставити інших над поєдинком. Це вкрай важко робити, коли поєдинок іще не закінчився, але це, можливо, єдиний шанс закінчити його більш-менш