Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

ПРОТИСТОЯННЯ ДВОХ МІФОЛОГІЙ: імперський виклик, націоналістична відповідь

Як правило, всі розмови про історичні міфи сьогоднішньої України зводяться до розмов про міфи націоналістичні. Націоналізм, поза сумнівом, є тою емоційною пружиною, яка приводить у дію складні механізми ідеологічної, себто певним чином артикульованої та концептуалізованої, а також позаідеологічної, тобто суто чуттєвої і спонтанної містифікації довколишнього світу. Як і будь-яке інше гостре почуття, на кшталт сильної любові, ненависті, заздрощів тощо, націоналізм може ставати справжнісінькою обсесією, своєрідним настирливим станом. На побутовому рівні ця одержимість виявляється у найрізноманітніших формах ксенофобії; тим часом як на ідеологічному - артикулюється у вигляді різних політичних, історичних, культурних та інших міфологем.

Проте Україна як одна з багатьох колоніальних (чи, коли хочете, постколоніальних) країн має у цьому сенсі свою специфіку. Український націоналізм історично формувався як свого роду “відповідь” - ідеологічна, політична, культурна і, власне, емоційна - на інший, могутніший, державно інституціалізований націоналізм панівної нації. [59] Українська націоналістична міфологія, таким чином, немислима поза полемічними взаєминами (явними й прихованими) з міфологією імперською - спершу російською, згодом - російсько-совєтською. [60]

Попри суттєві відмінності між власне російським та російсько-совєтським імперіалізмом, їхньою спільною рисою, що має безпосереднє відношення до окресленої тут проблеми, є ідея “інтеграції” імперських народів, передусім слов'янських, у певну “наднаціональну” спільноту - православно-самодержавну в одному випадку, совєтсько-комуністичну в другому. Ні в Росії, ні в СССР етнічне походження не було серйозною перешкодою для імперської кар'єри. Справді суттєвим було дещо інше: по-перше, абсолютна вірнопідданча лояльність щодо самодержавної (чи більшовицько-кремлівської) династії; по-друге, приналежність до православ'я (чи до КПСС); і по-третє, російськомовність, тобто “добровільне” прийняття російської мови як “цивілізованішої”, “прогресивнішої” та, імпліцитно, благонадійнішої (у совєтських термінах - “інтернаціональної”, на противагу “національним”, тобто “націоналістичним”, неповноцінним у кращому разі, підозрілим у гіршому).

Українська націоналістична міфологія формувалася, таким чином, як відповідь на міфологію імперського домінування, міфологію культурної, мовної та всякої іншої зверхності Центру над периферією, метрополії над колонією. У цьому плані ”Історія України-Руси” М.Грушевського була нічим іншим, як багатотомною полемічною реплікою на ”Историю Государства Российского” Карамзіна, шевченківський міф “воскресаючої” України - відповіддю на гоголівський міф України погаслої, відмираючої, і навіть бурлескна ”Енеїда” Котляревського, написана наприкінці XVIII ст. (тобто ще в “донаціоналістичну” добу), імпліцитно вже оспорювала абсолютний авторитет імперського Центру. [61]

Народ, саме існування якого в Російській імперії заперечувалось, а в Совєтському Союзі визнавалось “безперспективним”, природним чином намагався довести цілком протилежне за допомогою так само фантастичних (хоч і з протилежним знаком) аргументів. Так, відповіддю на офіційне ототожнення Давньої Русі й новочасної Росії стало ототожнення Київської Русі з Україною; відповіддю на офіційне ігнорування українського етносу як досить пізнього й вельми сумнівного утворення стало поширення української етнічності не лише на стародавніх русичів, а й на скіфів, сарматів, кіммерійців і навіть загадкових трипільців, що жили на території сучасної України 30 тисяч років тому. Офіційно “неіснуюча” (або “безперспективна”) українська мова так само закономірно була проголошена націоналістичною міфологією найбагатшою, “найспівучішою” і, звісно, архідревньою, - мовою, з якої виводяться ледь не всі інші індоєвропейські мови.

Фактично, ця міфологія була складовою, коли не головною частиною захисної ідеології українства перед могутнім тиском ідеології імперської, не менш міфологічної, проте значно менше вразливої з двох причин. По-перше, імперська міфологія була частиною офіційної, державної ідеології і, таким чином, опиралася на найрізноманітніші інституційні засоби - від усіх форм друку й освіти до державної бюрократії, церкви, армії та поліції. А по-друге, навіть без таємної поліції, сам факт офіційності робив імперську міфологію незрівнянно “переконливішою” та привабливішою порівняно з напівпідпільною націоналістичною міфологією “сепаратистів”.

Дещо складнішим є питання про причини живучості, а також про саму сутність націоналістичної міфології в наші дні, вже після розвалу совєтської імперії та формального здобуття Україною державної незалежності в 1991 році. Бінарна опозиція двох міфологій, імперської й націоналістичної, повинна була, здавалося б, ослабнути, коли не зникнути цілковито. Проте наш повсякденний емпіричний досвід підказує цілком інше: націоналістична міфологія, у щонайекстремніших і найкурйозніших формах, буйно цвіте в марґінальних українських виданнях, а у формах, сказати б, поміркованіших та наукоподібних проникає й до видань цілком респектабельних. [62]

Лише почасти це явище можна пояснити свого роду інерцією оборонної психології (sieged consciousness), історичним “вихлюпом” усього того, що накопичилося протягом десятиліть у “підпіллі”, в національній свідомості й підсвідомості. Так само частковим і аж ніяк не вичерпним поясненням можна вважати факт “навернення в націоналізм” багатьох імперських ідеологів (професійних істориків, політологів, викладачів марксизму-ленінізму тощо), котрі, попри щиру чи вдавану ”конвертацію”, зберегли стійку схильність до міфологізування, до маніхейського мислення в бінарних, конфронтаційних категоріях.

Серйознішою причиною живучості української націоналістичної міфології є неостаточний, половинчатий характер розпаду імперії і, відповідно, неостаточний, непевний, сказати б, характер української національної емансипації. [63] З одного боку, Росія, попри втрату “дальнього” і, великою мірою, “ближнього зарубіжжя”, зберігає імперські амбіції, котрі виявляються не лише у риториці найрізноманітніших еліт, а й у цілком конкретній повсякденній політиці. А з іншого боку, Україна, попри формальне здобуття незалежності, залишається радше осколком імперії, ніж справді суверенною національною державою, здатною забезпечити реальну рівноправність (мовну, культурну, економічну) для своїх україномовних, переважно сільських жителів.

Обидва ці чинники роблять становище українців (тут і далі мова йде передусім про українців україномовних, котрі, власне, і є головними продуцентами та носіями націоналістичної міфології) вельми двозначним. З одного боку, незникла загроза імперського реваншизму з боку Росії гальванізує їхні історичні травми й загострює неврози, роблячи їх особливо чутливими до всіляких зовнішніх потрясінь і внутрішньої нестабільності (зокрема - до невирішеності національного, передусім мовно-культурного, питання). А з іншого боку, домінування у “незалежній” Україні російськомовної меншості (чи більшості - це важко визначити, [64] та й не надто важливо) практично в усіх сферах життя, триваюча марґіналізація української культури і зневажливе, часто знущальне ставлення до української мови (і її носіїв) у великих російськомовних містах - викликають в українців не такі вже й міфологічні порівняння свого становища зі становищем аборигенів Америки та Південної Африки. [65]

У кожному разі, націоналістична міфологія в Україні отримує й далі підживлення з боку свого “бінарного опонента” - міфології російсько-імперської. Головним носієм цієї міфології нині, однак, є вже не імперський Центр (хоч його політичний, економічний і, власне, культурний та інформаційний вплив усе ще лишається значним), і навіть не російськомовні ”комуністи України”, з їхньою ностальгією за СССР і КПСС. Імперсько-російська міфологія в колоніально-креольській, “малоросійській” модифікації