Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

про те, з ким ти сидів у Львівській слідчій в’язниці та про Гурного.

— Дай мені слово, що до нашої наступної зустрічі ти нікому не розкажеш.

— Даю.

— Сидів я з Гурним. Спочатку у нас були добрі взаємини і я слідчому розповідав так, щоб зменшити вину Гурного. Потім ми посварилися і я почав додавати від себе. Менти слідкували і за мною, а не тільки за Гурним. Думаю, що вони знали, що я додаю від себе, проте приймали це із задоволенням. Був я з Гурним кілька місяців і від того часу, коли ми посварилися, наговорив на нього багато. Через те, що я на Гурного добавив, його й присудили до страти. Без моїх доносів вони б не натягнули на нього стільки матеріалів, щоб присудити до страти.

— Ти розумієш, що ти скоїв?

— Розумію. І радий, що Гурному страту замінили на 15 років і він залишився живий.

— Дякую за розповідь. Гадаю, що тобі на душі стане трохи легше. Те, що ти розповів, має величезне значення у справі викриття незаконних методів слідства, що їх застосовують чекісти. Або інакше: викриває брутальні методи, які імперія застосовує у боротьбі проти борців за самостійність України. Я хотів би це використати.

— Як?

— Потім розповім.

— Але ти дав слово, що мовчатимеш про цю розповідь.

— Я дотримаю слова. Ти все ще думаєш, що тебе звільнять і ти не сидітимеш 10 років?

— Так, думаю.

— Гаразд. Почекаємо. Потім відновимо цю розмову. Тим часом подумай над тим, як покаятися публічно перед борцями за волю України.

Луцьків на це не відповів. Ми попрощалися. У мене зринув план пропагандивної акції, яку слід докладніше обдумати.

* * *

Вже давно минуло півтори роки Луцьківого ув’язнення, наближався кінець другого року, а щось не було видно наміру адміністрації звільнити його. Луцьків став помітно хвилюватися. Ходив до Коломийцева і просив звільнити його. Той відповів, що звільнить, щойно прийдуть про це документи Документи не приходили. Менти грубо глузували з нього, мовляв, бачили ми таких артистів, які придурюванням хотіли вистрибнути з зони раніше строку — не вийде, сидітимеш! Кінчився другий рік. Минуло кілька місяців третього року ув’язнення, а його все не випускали. Він гадав, що львівські чекісти були добрі і казали йому правду, а концтабірне начальство приховує документи і само не хоче його випускати. Написав скаргу прокуророві України. Прокурор відповів, що підстав для перегляду справи і зниження строку ув’язнення немає. “Як немає? — обурився. — Майор Сергадєєв і всі вищі офіцери Львівського КДБ від імени радянської влади йому обіцяли, а тепер “нема?!” І він зрозумів, що чекісти його весь час дурили, що в’язні йому казали правду. Отже, не він, а вони праві і, виходить, не вони, а він потрапив у блуд! Це відкриття ошелешило його, мов удар молота. І в голові щось зрушилося. Узяв свою торбу, пішов на перепускну варту і нумо криком вимагати, щоб його випустили. У зоні зрозуміли, що Луцьків втрачає здоровий глузд. Кепкування і знущання припинилися. Жалю не було до стукача, але й ненависть ущухла, як ущухає перед видом душевно хворої людини.

За місяць-два такої дивацької поведінки його поклали до Центральної лікарні в селі Барашеве у 12-й корпус — для божевільних.

Тим часом у мене відновився гастрит шлунка, і за пару місяців направили в терапевтичний корпус для перевірки на рак.

Дванадцятий корпус був огороджений високим парканом, проте хвіртка майже завжди була відчинена, і зайти на подвір’я корпусу не становило жодних труднощів і з дозволу чергового санітара (в’язня) або й без його дозволу можна було зустрічатися з тими, хто не був постійно під замком в одиночній камері.

Я знайшов Луцьківа і знову завів розмову про Львівську слідчу в’язницю. Луцьків згадав, як одного разу підслухав цікаву розмову двох наглядачів. Один наглядач кудись відійшов. Другий повів Луцьківа до туалету, замкнув його, а сам гайнув до камери Луцьківа, всипав до його горнятка з водою порцію хімії і мерщій повернувся до туалетних дверей. Тим часом другий наглядач повернувся звідкілясь, зайшов до камери Луцьківа і теж всипав йому хімії. Коли цей відводив Луцьківа з туалету до камери, помітив, як перший виходив з камери. Замкнувши Луцьківа, й питає першого:

— Ти що, засипав у його кружку?

— Засипав. А що?

— Так тебе ж не було, і я сам взяв засипав.

— От чорт — подвійну порцію дали!

— Хоч би не сталося щось…

— Та нічого з ним не станеться! Спати буде міцніше!

— А звідки знати? Лікар регулює. І хто знає, коли він що дає?

— А ти завів звичку пити чай після туалету перед сном? — запитую я Луцьківа.

— Так.

— А вдома ти пив воду перед сном?

— Ні, не пив.

— І я вдома не пив. А в слідчій тюрмі стукач Білик, що сидів зі мною, якось непомітно прищепив мені цю звичку. Розмову наглядачів про подвійну порцію хімії ти чув добре?

— Чув дуже добре.

Кілька днів я спокійно й наполегливо навіював Луцьківу думку про необхідність написати до Генерального прокурора Союзу скаргу про застосування Львівським КДБ незаконних методів слідства з вимогою переглянути справу УНК і зменшити кару Р. Гурному та переглянути справу мою, перекваліфікувати дії Луцьківу зі зради батьківщини на антирадянську агітацію і зменшити йому кару. Така скарга, мовляв, мала б велике моральне і політичне значення. Моральне полягало б у тому, що це було б каяттям перед Гурним, і вона показувала б в’язням, що людські моральні риси у ньому перемогли і він зі стукача став знову людиною. Припинення подвійної гри означало б перемогу добра над злом, повертало б його душі цільність і він відчув би велику внутрішню радість. Політичне значення викривальної заяви в тому, що вона б подала приклад застосування імперією підлих методів (стукачів) та хімічної зброї (нейролептиків) супроти українського національно-визвольного руху.

Луцьків написав заяву і приніс мені. Я прочитав і був вельми незадоволений не тільки розмазаним стилем, а й недостатньо виразним викладом самої суті справи. Узяв, сам сформував і повернув Луцьківу, щоб той переписав своєю рукою. Луцьків пішов до свого корпусу, переписав по-своєму і на завтра приніс показати. Зміна тексту не сподобалась мені — знову з’явилося кілька слів, що згладжують проблему і замість принципової прямоти вносять якусь нерішучість.

— Василю, — кажу йому, — ну чого ти вихляєш