Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

які збирають хінну кору, впізнають їх лише за вічнозеленим листям.

— Якщо ви помітите таке дерево, вкажіть мені на нього, містере Гарріс, — попросила місіс Уелдон.

— Звичайно, місіс Уелдон, але на асьєнді Сан-Фелісі ви знайдете сірчанокислий хінін. Цей засіб ефективніший за просту кору хінного дерева[56].

Останній день подорожі пройшов без пригод. Настав вечір і загін зупинилися на нічліг як зазвичай. Погода весь час була сухою та ясною, але зараз, схоже, збиралося на дощ. Тепла земля парувала і ліс затягнуло непроглядним туманом.

У цьому не було нічого дивного, оскільки наближався початок дощового сезону. На щастя для маленького загону, гостинна асьєнда була вже зовсім недалеко. Залишалося кілька годин.

Хоча, за розрахунками Гарріса, який спирався на час шляху, загін знаходився не далі як за шість миль від асьєнди, але тим не менш на ніч необхідно було прийняти всі звичні запобіжні заходи. Том та його товариші повинні були по черзі нести вахту. Дік Сенд рішуче наполягав на цьому. Більш ніж будь-коли він вимагав дотримання всіх пересторог, бо страшна підозра вгризалася в його розум, хоча поки що він не хотів ні з ким про це говорити.

Привал влаштували в гаю, біля підніжжя гігантського дерева. Втомившись від довгого переходу, місіс Уелдон та її супутники невдовзі заснули, однак раптом їх розбудив гучний крик.

— Що трапилося? — спитав Дік Сенд, який перешим схопився на ноги.

— Це я… Це я кричав! — відповів кузен Бенедикт.

— Що з вами?

— Мене щось вкусило…

— Змія? — жахнулася місіс Уелдон.

— Ні-ні, не змія, якась комаха, — відповів кузен Бенедикт. — Зачекайте, ось вона, я його зловив.

— Так роздушіть його і не заважайте нам спати! — сказав Гарріс.

— Розчавити комаху?! — скрикнув кузен Бенедикт. — Ні ні! Я повинен її оглянути!

— Якийсь москіт, — стиснув плечима Гарріс.

— Ні, — заперечив кузен Бенедикт, — це муха… і вельми цікава муха.

Дік Сенд ввімкнув свій ручний ліхтарик і наблизився до кузена Бенедикта.

— Господи, що я бачу! — вигукнув ентомолог. — Нарешті мене винагороджено за всі мої негаразди та розчарування! Я зробив велике відкриття!

Кузен Бенедикт захлинався від щастя. Він дивився на спійману муху поглядом тріумфатора. Здавалося, він готовий був її розцілувати.

— Але що це таке? — запитала місіс Уелдон.

— Двокрила комаха, кузино, і яка чудова!..

Кузен Бенедикт продемонстрував всім буру муху, розміром трохи менше бджоли, з жовтими смужками на черевці.

— Вона не отруйна? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, кузино, людині вона не загрожує. Однак для тварин — для антилоп, буйволів, навіть для слонів — це страшний ворог! Яка ж чарівна, прекрасна мушка!..

— Тож ви скажете нам нарешті, що це за муха? — вигукнув Дік Сенд.

— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця мила мушка, яку я тримаю в руці, називається цеце[57]. Цією мухою досі по праву пишався лише один континент! Ніхто і ніколи ще не знаходив цеце в Америці.

Дік Сенд не наважився запитати кузена Бенедикта, в якій же частині світу досі зустрічалася ця жахлива цеце!

І хоча всі мандрівники знову поринули в сон, перерваний цією подією, проте Дік Сенд, незважаючи на сильну втому, до самого ранку не стулив очі.

Розділ вісімнадцятий. Страшне слово

Вже давно час дістатися до асьєнди! Місіс Уелдон настільки заслабла від втоми, що не могла більше продовжувати настільки важку подорож. На її маленького сина шкода було дивитися. Його личко палало під час нападів лихоманки і було біліше за крейду, коли напади скінчалися. Мати страшенно турбувалася і не довіряла його навіть старій Нен. Вона не випускала тепер дитини з рук.

Так, вже давно час дістатися до асьєнди! Але якщо вірити американцеві, саме в цей день, 18 квітня, маленький загін до вечора повинен увійти до її воріт.

Дванадцять днів мандрів тропічним лісом, дванадцять ночей, проведених під відкритим небом, — цього було достатньо, щоб підірвати сили навіть такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. Однак малій дитині було ще гірше і вигляд хворого хлопчика, позбавленого необхідного догляду та ліків, остаточно її зломив.

Дік Сенд, Нен, Том та його товариші краще витримували труднощі та втому.

Продовольство, щоправда, добігало кінця, але поки його вистачало, а тому їхній стан був цілком задовільний.

Що стосується Гарріса, то, здавалося, ця людина була створена для довгих подорожей непролазними нетряма, втома не мала над ним влади. Однак Дік помітив, що в міру наближення до асьєнди Гарріс набував все більш стурбованого вигляду, а колишню балакучість як вітром здуло. Здавалося б, все повинно бути навпаки. Так принаймні думав юнак — він з кожним днем ​​все менше довіряв американцеві. Втім, з іншого боку, навіщо Гаррісу знадобилося б їх обманювати? Дік Сенд цього не розумів, але дуже пильно спостерігав за своїм провідником.

Очевидно, той відчував, що Дік косо на нього поглядає, і, безсумнівно, недовіра «юного друга» була однією із причин мовчазливості американця.

Загін знов вирушив у путь.

Ліс прорідів. Непрохідні хащі змінилися на невеликі перелісками, між якими простяглися широкі галявини. Чи не почалася справжня пампа, про яку говорив Гарріс?

За перші години походу не відбулося нічого, щоб дало Дікові новий привід для занепокоєння. Однак, дві обставини звернули на себе його увагу. Можливо, самі по собі вони не мали особливого значення, проте за тих умов, в яких знаходилися мандрівники, не можна було нехтувати навіть дрібницями.

Увага Діка Сенда привернуло насамперед дивна поведінка Дінго.

Собака, який весь цей час немовби йшов по сліду, раптово став зовсім іншим. Дотепер він біг, опустивши ніс до землі, обнюхуючи траву й кущі, і або похмуро мовчав, або жалібно завивав і в тому завиванні чувся чи то біль, а чи то горе.

Проте, цього дня гавкіт собаки раптом став дзвінким, сердитим, часом навіть лютим. Дінго гавкав тепер так само, як на палубі «Пілігрима», коли там з'являвся Негоро.

В голові Діка Сенда майнула підозра і вона ще більш зміцніла, коли Том сказав йому:

— От дивина, містере Дік! Дінго не обнюхує більше трави, як вчора. Він тримає ніс за вітром, шерсть дибки, він злиться. Можна подумати, що він відчув…

— Негоро, чи не так? — докінчив Дік, схопив за руку старого негра та знаком наказав стишити голос.

— Так, Негоро, містере Дік. Можливо, він йде слідом за нами?

— Так, Томе, можливо, він зараз зовсім близько до нас?

— Але навіщо? — спитав Том.

— Або Негоро не знає місцевості, — відповів Дік Сенд, — і тоді йому ніяк не можна втрачати нас з поля зору, або…

— Або? — спитав Том, тривожно поглядаючи на Діка.