Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лан з іншого боку тихо розмовляв із гартонцем, почути їх було важко.
– …зразковий телепень… вб’є… на болото пострибаєш… ну й дурня… скинуть… думай… країна, як-не-як… відповідальність… хлоп’яцтво… не виживе… розбіжаться…
– …пізно повертати… розберуся… не людина… втратив по дурості… та точно розберемося… батько не розвалив… зможу… пробачить… зате поруч… не хлопчик уже…
Тим часом навколо нашої компанії закрутилося листя – все швидше і швидше, поки оточуючі не зникли за мерехтливою стіною. Я заплющила очі, відчувши запаморочення. Рука Арголіна розтиснулась. Земля легко хитнулася. Земля?! Ні, це вінок почав підніматися в повітря. Я кліщем вчепилася в Гента, згадуючи все, що чула про вихори, які переносять людей, тварин, навіть будинки. Відсотків дев’яносто таких історій закінчувалися дуже сумно.
Відчуття польоту не припинялося.
Зненацька листя осипалося на землю.
Ненавиджу, коли жінки верещать без причини. Та коли опиняєшся на одному рівні з деревами Дивного Лісу… Ні, я встигла закрити рота рукою, але як же хотілося видати трель у дусі нашої покоївки Люки, що побачила мишу!
Вінок повільно плив над деревами. Страх пройшов. Занадто гарно було навколо, щоб боятися. Здавалося, під нами суцільний зелений килим, в якому зрідка вплетені сині нитки.
– Рено, ти не могла б…
Ліричний настрій було зіпсовано. Ну чому чоловіки завжди влазять у найнедоречніший момент?
– Що?
Гартонець вказав на свою руку. Я ахнула. Треба ж, який мужній! Без синців не обійдеться.
– Зате я не верещала, – знайшла, чим похвалитися!
Гент розглядав подерту кінцівку. Однак довго насолоджуватися свободою йому не довелося, тому що вінок почав плавно знижуватися.
Прозоре неглибоке озеро з піщаними берегами. Затишна хатина біля самої води. Багато сонця і трави. Легкий вітер і запах літа. Приголомшливий чоловік поруч і жодної конкуренції. Що ще треба для приємного дозвілля?
Відповіді. Я хотіла мати відповіді на дуже прості, але життєво важливі питання.
– Де ми?
– Не знаю.
– Де Лан?
– Не знаю, – здавалося, гартонець вирішив мене ігнорувати.
Він лежав на піску, звісивши руки у воду. Без сорочки. Мій погляд раз у раз повертався до його шрамів. На засмаглій шкірі вони виділялися дуже чітко. І нехай я – домашня дівчинка, але знаю, де у людини серце. І яремна вена. І хребет. А також знаю, що навіть маги не можуть залікувати пошкодження у всіх цих місцях одночасно. Хіба що взяти трьох магів на одного тільки що пораненого…
– Що це було?
– Де?
Він починав мене дратувати.
– На святі. Що святкували, Генте?
– Наше весілля, – прозвучало так буденно, наче ця подія відбувається щодня.
Мій настрій зробив різкий стрибок від «А я здогадувалась!» до «Що?!», і це напевно відбилося на обличчі.
– І тут ми тому…
Я запнулась. Самій не сподобався власний тон, а ще більше те, що я збиралася сказати.
Гартонець зволив сісти. Глянув на мене і встав. Прикинув оком відстань до найближчих кущів. Зітхнув.
– Все так заплутано, Рено…Ти не бійся.
Знову подивився на кущі, ніби очікуючи звідти порятунку. Так-так, хто тут кого боїться? Стривай, дорогий «чоловіче», я зараз дізнаюся, що мені треба, а ти дізнаєшся, що таке відьма!
– Коли ми опинимося в землях людей, клянусь, я розповім тобі, чому так вчинив. Повір, без цього ніяк! Справа не тільки в мені… Рено, іншого виходу не було. У Гартоні вже дозволені розлучення.
Хм, напрям його думок починав мені подобатися. Жодних тобі патякань про неочікувану пристрасть і подібну нісенітницю. Діловий підхід. Треба – і все! Чисто гартонський погляд.
З іншого боку, він знає, що я відьма, але вважає мене людиною. Ще двадцять років тому в країні воїнів таких, як я, спалювали на вогнищах!
Напевно, це одруження дійсно необхідне. Гаразд, прочитаю йому перші три сторінки з Зеленого блокнота, і ми квити!
– …ти можеш спати в хатині, а завтра на світанку підійдуть Лан із Арголіном…
Я розчулилася. Дякую за дозвіл, любий ти мій! Наче я збиралася ділити цю халупку з тобою! Гаразд, Генте, досить із тебе й двох сторінок. Скажи ще, що не претендуватимеш на подружній обов’язок, і я обмежуся однією.
– …я й не згадуватиму про шлюбну ніч. Хочеш, я поки піду геть, щоб ти виплакалась?..
Боги, я аж засоромилася влаштовувати скандал. Може, забути про розлучення в Гартоні й залишити собі таке турботливе золотце?
– …якби б я мав вибір, то ніколи б так не вчинив! Рено, мені життєво необхідно було одружитися, перш ніж… Клянуся, я все поясню! Пізніше…
Тобі потрібно було?! А я вуха розвісила і повірила, що вистава – задля нашої спільної справи! Три сторінки і ні абзацом менше!
– …чи зможеш ти мені коли-небудь пробачити?..
Гаразд, сваритимусь подумки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб», після закриття браузера.