Читати книгу - "Історія України 1945 -1991, Олександр Гребьонкін"

  5. Боротьба з опозиційним рухом 

 Заходи по боротьбі з дисидентами    

У 1967 році в Комітеті державної безпеки (КДБ) було організовано «п’яте управління» для боротьби з ідеологічними диверсіями. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі.  Але, на відміну від сталінських часів, «таємна поліція» вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона більше використовувала моральний тиск, намагалася змусити їх покаятися або замовкнути.  Тих, хто критикував режим, викликали до КДБ, робили суворі попередження, могли вигнати з комсомолу, партії, з роботи. Могли схилити до співпраці з КДБ, доносити на неблагонадійних товаришів. Найбільш завзятих опозиціонерів засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Найбільш зловісно відомою стала Дніпропетровська лікарня – справжня психіатрична в’язниця суворого режиму. В психіатричних лікарнях спеціального типу побували П. Григоренко, З. Красівський, Й. Тереля, М. Плющ, М. Плахотнюк, В. Рубан.

Що стосується місць ув’язнень, то найбільш важко було в Мордовії та в селі Кучино Пермської області, де політичних тримали поряд з рецидивістами. Хтось зламався, просив помилування, хтось мужньо тримався.

Недоліки опозиційного руху

На початку 1980-х рр. в Україні дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. В їх заявах можна побачити ідеалізм, ускладненість аргументації. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення. Звертає на себе увагу й відносна  мало чисельність дисидентства (на Україні не було й тисячі активних дисидентів). Їх виступи були, як правило, хаотичні, погано організовані, поодинокі, або невеличкими групами, без належної підготовки. Вони майже не інформували широкі маси про власні дії. Звичайно, удару по дисидентам нанесли й органи КДБ, прокуратури, міліції, каральної медицини.

Значення дисидентства

 І все ж справа дисидентів не пропала даром. Рух опору в Україні  з часом здобув широкого розголосу. Важливіші його публікації дісталися за кордон, і були перекладені на іноземні мови,  таким чином «українська проблема» набула певного розголосу. Гуманні політичні позиції українського руху, демократичні методи боротьби, наближені до міжнародних норм ХХ століття, здобули прихильність видатних політиків світу. Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. У громадський свідомості поступово стверджувалася думка, про можливе створення незалежної держави.  Завдяки самовідданій боротьбі опозиціонерів вдалося наблизити проголошення незалежності України.