Читати книгу - "Історія України 1945 -1991, Олександр Гребьонкін"

Заснування і задачі Української Гельсінської спілки

9 листопада 1976 року, в Києві, українські письменники і правозахисники Микола Данилович Руденко і Олесь Павлович Бердник заснували найбільш відому українську правозахисну організацію Українську Гельсінську спілку (групу)(УГС) (повна назва: Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод). Підставою для утворення УГС були постанови про права людини, зафіксовані у  Заключному Акті на міжнародній Нараді у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінках (Фінляндія). Заключний акт підписав і Радянський Союз - тобто й ця держава зобов’язалася поважати права людини.

Українська Гельсінська спілка ставила перед собою задачі сприяти виконанню в Україні постанов Заключного Акту: 1) збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих; 2) доводити факти порушення прав людини та націй в УРСР до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний Акт.

Незабаром до УГС приєдналося 36 правозахисників, серед яких були   Л. Лук’яненко, П. Григоренко, І. Кандиба, Оксана Мешко, О. Тихий,  Н. Світлична, В. Стус, В. Чорновіл та інші.

Це була легальна організація.  Хоч і не визнана владою, УГС проте вважала, що має право на існування.

Практична діяльність

ознайомлення громадян України з Декларацією Прав Людини ООН; домагалися від влади здійснення права на вільний обмін інформацією та ідеями, на акредитацію в Україні представників закордонної преси;  встановлення зв'язку зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими Гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською),  з російськими правозахисниками О. Солженіциним і О. Сахаровим; моральна і юридична допомога переслідуваних за переконання, сім’ям ув’язнених.

Значення і наслідки 

 Українська Гельсінська спілка (група) стала першою українською міжнародною організацією, яка робила акцент на демократичних принципах діяльності. Від її діяльності ніхто не постраждав. УГС відкидала оунівський «інтегральний націоналізм», не розпалювала ворожості до інших народів, не запобігала до тероризму. У 1980 році в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Більшість членів УГС не виходили за рамки соціалістичних ідеалів, вони лише бажали демократизувати радянську систему. Лише М. Руденко виступав за заміну планової економіки, на ринкову.

Члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори. УГС зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР. Органи КДБ застосували проти членів УГС репресії. Їх заарештовували за уявні кримінальні злочини (підкидували наркотики, заборонену літературу, валюту), саджали в божевільні.

З 1977 по 1980 рік органами  КДБ було знешкоджена більшість діячів УГС. Але нелегально організація проіснувала до 1986 року.

Кримськотатарський національний правозахисний рух  (детальніше)

На початку 1960-х рр. виник «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину». Його головною метою стала агітація за повернення до Криму й відновлення Кримської автономної РСР як національної республіки. У 1967 р. у Таджикистані в м. Ленінабаді (нині — Худжанд) відбулися перші нелегальні збори представників кримськотатарських «ініціативних груп».

У 1967 р. боротьба кримських татар дала певні, доволі обмежені, результати. Президія Верховної Ради СРСР повернула їм громадянські права й передбачила можливість проведення обмеженого «оргнабору» переселенців до Криму.

З початку 1970-х рр. стала поступово збільшуватися кількість кримських татар, які самочинно поверталися до Криму. Влада взялася перешкоджати цьому силовими методами. З 1973 р. «оргнабори» припинили й почали примусово виселяти тих, хто повернувся на півострів. Активізація кримськотатарського національного руху у 1970–1980-х рр. була пов’язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів М. Джемілєва. Вимоги його звільнення з місця ув’язнення набували форми міжнародних акцій солідарності з усім кримськотатарським народом.