Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Роздлі 14. Арел

Тишу розірвав гуркіт грому, кілька разів поспіль блиснула блискавка.

Кам'яні статуї на карнизі будівлі загрозливо дивилися на будь-кого, хто підіймався сходами. Масивні колони, на капітелях яких зображувалося сонце, зараз були обплетені засохлими рослинами.

 Дощ, не припиняючись, йшов уже котрий день. Сходами стікала вода, розтікаючись внизу сходів. Природа нібито показувала всю свою скорботу, весь біль, у зловісному завиванні вітру.

Кам'яними сходами, закутавшись у плащ зі звіриних шкур, підіймався чоловік. Будівля знаходилася на самій вершині гори, і до неї вело дві сотні сходинок, не рахуючи дороги. Спалахи блискавок тільки надавали цій і без того похмурій будівлі, щось неприємне.

Коли чоловік піднявся на самий верх сходів, його погляд прослизнув по архівольту. Дверей, як таких тут не було. Крокуючи коридором, освітленим лише свічками, він не намагався ступати тихо. Його кроки розносилися гулко по всій будівлі. Їх тільки заглушав звуки органу.

Музика збігалася з погодою. У великій кімнаті зануреній у сутінки, за величезним органом сиділа згорбившись стара жінка з в'ялою шкірою. Її довге сиве волосся, не зібране в зачіску, тріпав вітер, який вільно гуляв кімнатою, бо вікон тут не було. А за спиною знаходилися складені два крила.

Жінка на вигляд була дуже старою, не менше років дев'яносто, за людськими мірками. З-під волосся визирали великі загострені вуха.

- Не набридло тобі безвилазно сидіти у своєму палаці? Подивися, на що ти перетворилася! - той, хто зайшов у кімнату, скинув із голови капюшон.

Це був невисокого зросту чоловік, широкоплечий з густими темними бровами, великими карими очима. Коли він відкрив плащ, під ним блиснули обладунки.

Жінка продовжувала грати ніби не помічаючи його присутності. Чоловік не поспішаючи обійшов, і поклав руку поверх її.

- Досить, Арел!

Жінка, незадоволена, що її хтось потривожив, підняла очі на чоловіка, який стояв поруч.

- Навіщо ти сюди прийшов?! Хіба так складно мене залишити у спокої?

- Твій поганий настрій пов'язаний із цим посохом?

Жінка розсерджено прибрала руки з клавіш і встала зі стільця. У погляді її читався гнів і презирство.

- ЯК? Як цей хлопчисько заволодів ним? Чому він не перетворився на попіл, коли доторкнувся до нього?!

- Це залишається для всіх загадкою! Значить, його чари перестали діяти!

- Ні! Це виключено! До посоха Каноар може доторкнутися тільки та, в чиїх жилах тече кров сирен! А саме істинної Солонгтон! - жінка відійшла від органу тягнучи за собою шлейф своєї чорної сукні. - Я викликала спочатку одну, потім другу представницю цього роду, щоб вони закрили Тріщину! Але тепер це стало неможливо! Посох у цього упирського кодла! У Морла!

- Посох вибрав його, і значить, тільки йому під силу закрити Тріщину! Так, як ти зараз не можеш впоратися з його силою. Потрібно тільки змусити Морла це зробити! - сказав чоловік, зсунувши густі брови. - Умов його закрити Тріщину!

- Навіщо мені його вмовляти? Мені вистачить приставити ніж до його шиї!

- Ні! - заперечив чоловік. - Він має це зробити з власної волі! Тим паче покарання за свій злочин він скоро отримає! Я не сказав одне - щоб закрити Тріщину потрібна, буде жертва! І цією жертвою стане він! Але для цього тобі потрібно спокусити його, щоб він послухав тебе!

Жінка кинула на нього повний обурення погляд.

- У такому вигляді? Ти, напевно, жартуєш? Давай краще мій варіант!  Я хочу особисто провести ножем по його шиї!

- Ні! Я тобі вже казав! Скористайся соєю смертною подобою! Її ще не торкнулася хвороба!

- Нізащо! Я не збираюся приймати цей вигляд!

- Часу в тебе мало! Ти бачиш, що з тобою зробила хвороба! На кого стала схожа! Тим паче ти ж не можеш просто прийти до нього і сказати: "Я Володарка Часу, негайно закривай Тріщину, інакше весь твій світ впаде у велику діру!" На тобі лежить закляття, ти не можеш сказати, хто ти!

Жінка важко зітхнула, перевівши погляд туди, де йшов дощ.

- Колись я була першою красунею на Свериді! Мені нікого не було рівних! Досить, нагадувати постійно, що моя магія повстала проти мене! - жінка відвела очі вбік і стала смикати складки на сукні. - Ти впевнений, що вони ті самі? Одні з Первородних.

- Відповідь ти знайти зможеш тільки в собі! Тут я тобі не помічник! - сухо відповів чоловік.

- Але ж ти знаєш! - блиснула очима крилата жінка.

- Знаю! І тому вони досі живі! Якщо кому під силу виконати це доручення, так це тобі!

Чоловік спідлоба на неї подивився, і губи його розпливлися в усмішці.

- Ти прив'язалася до цих смертних! І я сумніваюся, що ризикнула б їхнім життям, навіть заради порятунку світу! Адже ти з ними пов'язана міцніше за те заклинання, що дав їм Марлет! Загинуть вони, помреш і ти! Тож не чекай, поки стане ще гірше! Не змушуй наказувати тобі! Від твого зволікання може залежати їхнє життя.

- Отже, я не помилилася... - жінка підняла голову, і вираз обличчя в неї став лютим. - Добре! Але лише для того, щоб потім побачити його смерть! - жінка відвела від нього очі й склала руки на рівні грудей. - Я зроблю це! Можеш у мені не сумніватися, Алмесе!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍