Читати книгу - "Веле Штилвелд: Сни далеких світів, Веле Штылвелд"

Голос загиблого всесвіту, частина восьма

А тим часом громадський допит продовжив уїдливим голосом Фарл:
- Послухай, Орніс, дай відповідь старому. 
Ерема хоч і не підтримав велику революцію, але він їй ніколи не шкодив! – вимагав від неосудного юнака Фарл Горбун,
 але обличчя юнака, як і раніше, лишилося байдужим.
— Як ти можеш так прикидатися, адже подібна поведінка не варта 
імені юного комунара, — намагався урезонити зовні неупередженого юнака його революційний вождь і наставник. 
Але насправді юнак давно знав протилежне – комісари нещадно знищували один одного...
І тоді на місце посоромленого 
Фарла і невпізнаного Ереми вийшла всіма забута згорнута в калач стара з зеленими оспинками та кривавими прожилками
 на стародавньому гачкуватому носі. Звали її Тегріна. Каркаючим голосом Тегрина заговорила:
- Послухай, Орніс! Нічого радісного не пов'язувало нас у минулому. Ти завжди мене боявся та ненавидів. Але така, Орнісе, старість. Від неї мало радості і тому, в кому вона міцно засіла, і тому, хто опікується її присутніми і Сванією, і Орнісом, видвореним за межі їхнього гірського і гордого світу.
Потворностей земних вона сповна додає довгоживучим, зовсім не дбаючи про те, в які витрати ці потворності обходяться світові і як жахливо вони впливають на психіку молодих... Але я ще й досі, слава Зордаку, жива і рухлива, і сама ще ходжу за хмизом і за водою. Шкода, дитинко, що я не знала, що ти ходиш до Ереми і навіть наважився одного разу заглянути в саклю самого Зордака, хоча раніше її називали Храмом і туди без остраху заходив кожен зі своїм болем.
Але тепер стежка до Храму заросла, і ти був першим із молодих, хто наважився переступити поріг саклі самого бога! Я це бачила, а потім того ж дня пішла собі за водою. Зима того року видалася лютою, ранні снігопади різко заміли і зледенили вузькі гірські стежки, а по одній такій стежці мені щодня доводилося спускатися до джерела, а потім дертися вгору.
Чого вже там, річ звична, стародавнім ногам не звикати. Я з дитинства вважала себе гірською козулею, але в той раз при підйомі до себе вже з глечиком гірської води, раптово оступилася, не встоявши на рівному місці, і, не втримавши на голові повний глечик, спіткнулася і глечик різко перекинувся, стрімголов полетів униз, поливаючи миттєво замерзлою водою і без того зледенілу стежку. По ній я і проїхалася назад до струмка, дуже боляче підстрибуючи на кожному вибоїні.
Як же ти тоді, Сосо, засміявся. Мені було принизливо боляче, а ти сміявся до сліз. Видно я летіла кишеньками і гальмувала всіма можливими частинами свого потворного старого тіла. У ці хвилини я зненавиділа тебе, бо мій розум зніяковів, і я мало не спопелила тебе одними тільки очима. Ти мужньо і спокійно перехопив і зустрів мій погляд, прочитав його і припинив глузувати. Щось раптово змінилося в тобі...
Ні, вибачаться ти так і не став і навіть не подав руки, бо відчув, що в ту мить я твої руки не прийму. Натомість ти підібрав глечик, що впав, і знову наповнив його водою з гірського джерела. А сам і відніс його до нас, старих. А ввечері ти взяв у молоді міцні руки старовинний льодоруб і просто від моєї саклі почав вибивати їм сходи. З того часу ти з кожним роком зміцнював і вдосконалював їх, і тепер до струмка йде сходи, підперезані перилами.
Її старі люди так і називають – сходами Орніса...
Ось і зараз ми спустилися на цей суд. Ніхто ще не забув, люди, що і я жінка, що мені судилося померти до світанку. Але тільки я, Орніс, пожила, а ось твої однолітки і ця дівчинка - Сванія, адже вони ще й не жили. А ти така ж горда, але гарна людина, Орніс! Ось і вийшла я тебе не судити, хоч і мені говорити боляче, адже і мене тисне "хімчет". Знайди сміливість і дізнайся мене, онучок!
За найдавнішими заговорили багато хто. Розгляд явно затягувався. Обличчя жінок і дівчат починали синіти, найважче доводилося маленьким дівчаткам, які ще не усвідомили за що їм уготована така страшна доля. У себе на Землі починав відчувати страшну тахікардію, і я, все більше розуміючи, що якщо не станеться дива, то загинуть і олонди, і я сам, який так невдало подарував їм право мужньо судити себе за законами родової честі...
Щось моторошне було у звичаї олондів перш за все карати своїх матерів, дружин і сестер, але щось було в тому звичаї давнє, могутнє, споконвічне... Щось, здавалося, назавжди вже занапащене революційними комісарами...
Але так тільки здавалося. Коли всі вже втомилися говорити про своє, раптом назустріч Орнісу вийшла невисока жінка з простягнутими вперед у стародавньому молитовно-пташиному жесті руками. Зараз втомлені руки її нагадували складені вперед крила, на очах жінки билася сльоза. Це вона ще недавно просила горду Сванию сказати своєму Орнісу хоча б слівце, на що дівчина відповідала:
– А навіщо? Сказати тільки для того, щоб він згадав мене і був відданий прокляттю. Ви ж не Зордак, ви – люди! Ви не пошкодуєте його, а без нього мені не жити!.. – до дівчини поставилися по-різному і всі подумали, що саме на неї зараз обрушиться гнів шаленої комунарки Харли Фазі, але саме вона, затятий революційний комісар, вийшла зараз на площу простягла до Орніса руки. Усі тут же завмерли. Ті, хто був старший, знали: так міг чинити лише найголовніший свідок. І вони не помилились.
– Орніс, синку, я – твоя мати! - Промовила тихо жінка, і її слова почули гори! Так, так міг чинити тільки найголовніший свідок при найтяжчому звинуваченні, так могла чинити тільки мати злочинця, яка знімала тим самим закляття з племені і прирікала на вигнання замість зляканого сина себе...
І тоді Орніс, який не знав материнської ласки з раннього дитинства, раптом інстинктивно простяг їй руки назустріч. Чорні хустки "хімчет" впали, я сам несподівано прокинувся...
Тим часом пробудження застала орніса в дивному мегополісі одного разу наступного завтра. ночами тут бомбили, але якісь відцентрові сили річкового міста все ще тримали людей. хоча часом і притискали їх втомленими обличчями до асфальту. серед інших - Орніса та Сванію, видворених за межі їхнього гірського та гордого світу. У новому для себе світі Орніс і Сванія не відразу впізнали один одного, хоча в мікробусі не на кожному юнаку буде бурка, і не на будь-якій дівчині мерлушкова папаха
Юнак і дівчина тільки почали придивлятися один до одного, тоді як попереду у них було довге щасливе спільне життя, ось тільки самого юнака дівчині довелося прийняти з частими відрядженнями на старозавітну планету Богів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍