Читати книгу - "Веле Штилвелд: Сни далеких світів, Веле Штылвелд"

Голос загиблого всесвіту, частина дев'ята

Хвацький автомобіль лорі - ранкова вантажівка передмісної комуни виявилася на перевірку широкофюзеляжним увальнем, за кермом якого сиділа вічно невгамовна Клод.

Вона була незабаром напередодні бальзаківського віку, носила гороховий жилет і кепі, і в колір їм же блузон, краги, лосини. Жодної вибивання з запропонованої гами, жодної зайвої деталі. Пружинисті форми, пружиниста хода, пружні шпильки на пружинистих локонах волосся. Одним словом, що вміє і за себе постояти, і за попутників, що перевозяться в Місто.

З попутниками Клод ніколи не була відвертою і жодного разу не вела рятівну балаканину. Жодних курсів дорожніх сповідників та душевних опалювачів для цього не закінчувала. Не до того було раніше. А тепер і поготів не до того.

З недавніх лих на міських в'їздах стояли то кордони, то роз'їзди, то блокпости. І не збагнути навіть навіщо. Адже навіщо, справді, коли в самому Місті дика ти-ши-на!

А може саме тому, що... Саме так намагалися зупинити дівчину. Пам'ятатися, вона була в черкесці і наплечному дуже дивному хустці... У цієї хустки була якась зловісна аура. Дівчину звали Сванією, а ту хустку вона називала – хімчет. У її світі подібні хустки до останнього дня потрібно було носити вигнаним.

Хустка по-зміїному обвивала плечі, груди, талію, торс сміливою і гордою дівчини і, здавалося, ніби служила зашморгом. Звання при цьому не виглядала нещасною, а тим більше приреченою. Вона просто була повідомленою долею. Так це вона називала і коротко обмовилася, що в місті їй неодмінно необхідно розшукати Орніса - такого ж гордого гірського хлопця, який вигнав з її світу ще минулого літа ...

Як і чому це сталося – про це Сванія не промовила жодного слова. Але навіть на нетривалих зупинках цю дівчину впізнавали, і немов схилялися перед нею. Більше інших - якийсь дивний старий з нетутешньої поді Іутрії ...

Його кіоск стояв біля самої міської межі, де він зазвичай продавав міські новини і мав славу майстерним чистильником штиблет. Він начебто і вказав їй шлях. І з того часу Звання немов розчинилася.

Правда, давно це було… Але це її – ранкового водила вже не торкається. Як не стосується жодних супутників її власна зачіска з начосом. Не начіс, а кульова блискавка в рудувато-вогненному волоссі. Ледве що не так у навколишньому світі - спалахне кульова блискавка, і, на довершення, що зберігає її в собі, але старанно приховується зачіскою, і сама Клод.

А саме чому? Хоча б через колір своєї горохової уніформи, оскільки водіям ранкових вантажівок суворо наказано одягати тіла в цей колір – належно не дратує громадська думка, а там, нехай і в одному тільки нижньому, але тільки в дозволеній гірчично-гороховій тональності.

Зате до кольору волосся претензій не пред'являють, якщо тільки вони ще від народження вибилися з пропонованої колірної гами. Ось Клод і пишається тим, що сама вона вогненно-руда на всій цій блазенській гороховій манній каші.

Попутників у Місто наказано брати. Не ставлячи запитань. На першу вимогу, щоб жодного пішого у напрямку Місто не вешталося. Шлагбауми на блокпостах, ще якісь ідіотські вертушки, вагові, сканерні з лазерними примочками та іншими новітніми хитрощами.

І все тільки для того, щоб ні піший, ні кінний... Ні Орніс, ні Сванія, ні дідок з Ютрії, ні стародавня примара через граничні світи.

А що Клод? Знай собі крути бублик, але тільки в одному напрямку. На станції прибуття всім суворо пропонують вийти з вантажівки – кузов з продукцією зеленників тут же вивантажують і через прискіпливі сортувальні відправляють до центрального розподільника, а пасажирам беззаперечно і нав'язливо пропонують пройти в Центр розваг, де розважають годинами, пропонуючи тисячі ат. на територію міста.

У Місті давно вже введено цілодобовий комендантський час, і приїжджим туди не можна ні ногою!

У той же час навантажена вантажівка з такими ж гороховими побратимами покірно занурюється на залізничну платформу і вирушає додому.

Вечірній конвеєр розвезень здійснює його коричневий побратим з подібними до нього. Розвезення починається з п'ятої вечора і здійснюється до п'ятої ранку. З першими півнями за кермо береться Клод і ті, хто, проклинаючи порядки, змушений ошиватися, нарівні з попутниками в бездонному Центрі продуманих розваг.

З п'ятої ранку настає час Клод і вона знову за кермом - з вітром у зачісці, з пісенькою в голові, з гостинністю гостинності ранкової феї в уніформі горохового блазня, запропонованого їй згори. Ат, чорт!

Попутники... Іноді їх і востаннє бачиш. Чи багато вона пам'ятає про Сванію… А тим часом, рідко хтось із них дотягує до рангу державних злочинців.

Найчастіше це або правдошукачі, або далекі від політики бомжі подорожні. Міляги без певного місця проживання. Або бичі – колишні інтелігентні люди з безликих поколінь “двірників та сторожів”.

А ще барди та інфантильні дурниці з полотняними ксівниками та у виношеному коттоновому мотлоху придорожньому – та ще публіка… І заспівають, і розкажуть, і вип'ють, і розплакаться.

А якщо вже почнуть показувати рани та говорити про їх пригоди, то вже й за живе візьмуть. І тільки депортують їх зазвичай з пункту Б до пункту А без огляду на заскоки і пунктики, щоб з ранку вони знову все починали на охоту.

Однак із пункту А по другому колу виходять небагато людей. Адже одразу після приїзду в Місто всіх їх відправляють у зали харчових атракціонів, де за кожен ковток коли, за кожен шматок чизбургера, за кожен пончик з горохом потрібно платити надмірною верткостью, спритністю та кмітливістю, надлишком елементарної фізичної сили. Але оскільки більшість прибулих знеможені та втомлені, то витягують через такі розклади небагато.

А з пункту Б – у пункт Д минулих перераховують на пальцях. Адже, наприклад, потрібно розжареним піском на дистанцію тридцять метрів пронести коромисло з двома відрами, наповненими по віночки високооктановим бензином.

Трохи виплеск із відра, як бензин відразу миттєво спалахує і лиже випробуваному голі п'яти. Переможцю пропонується традиційно-розминочна склянка пепсі-коли. Або кока-коли. На вибір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍