Читати книгу - "Тринадцятий демон, Аліна Скінтей"

— 18.

Астель лежала нерухомо на імітованому ліжку, яке мало вигляд гірського кристала, його поверхня м'яко підсвічувалась білим сяйвом. Її тіло було оточене кількома великими кристалами, що випромінювали тонкі пульсуючі потоки енергії, утворюючи навколо неї магічний бар'єр. Її обличчя було бліде, немов вона провела в цьому стані довгі години, на межі між свідомістю і безоднею темряви.

Неподалік від неї стояли два чоловіки - Дейлан і Ледрік. Вони мовчки спостерігали за її станом, поки між ними наростав напружений діалог. Ледрік, здавалося, був на межі самоконтролю, його погляд палав прихованою люттю, а руки судомно стискалися. Його емоції, якими він намагався володіти, наче хвилі розбивалися об тверду поверхню його роздумів про минуле.

— Вона знає твою історію? — голос Ледріка був низьким, але в ньому відчувалася прихована загроза. — Знає, хто ти насправді?

Його очі блиснули холодним вогнем, коли він глянув на Дейлана, ніби сподівався побачити навіть найменший слід сумніву чи провини.

— Ти назвався фальшивим ім'ям їй, — додав Ледрік, майже кидаючи слова, як звинувачення.

Дейлан стояв прямо, його постава була рівною, а обличчя — відчуженим, ніби цей діалог був для нього неприємною, але необхідною формальністю.

— Частково воно справжнє, — відьмак промовив спокійно, але в його голосі прозвучала нотка рішучості. Він визнавав половину правди, але відмовлявся від усього.

— Значить, нічого не знає, — Ледрік дивився на нього з відвертою зневагою, намагаючись знайти в його очах бодай краплю каяття, але все було марно.

— Вона і не мусить знати, — голос Дейлана був таким же твердим, як і його постава. Його погляд залишався непроникним, а рішучість, здавалося, загартувалася роками.

Ледрік стиснув кулаки, його терпіння нарешті вичерпалося. Він зробив кілька кроків вперед, його рухи були різкими, а кожне слово лунало з гіркотою та роздратуванням.

— Дейлане, якраз таки мусить! — вигукнув він, його голос ледь не затремтів від стриманого гніву. — Ти її привів сюди, щоб вона навчилася керувати силою демона. І я допоміг їй тільки тому, що ти її сюди привів. Після того, що зробив цей клятий демон на пару з її батьком з моїми близькими... — Ледрік зупинився, глибоко вдихнувши, його обличчя було перекошене від болю, що ніяк не проходив, навіть після стількох років. — Я б мав її отруїти, й дати померти разом із цією тварюкою!

Дейлан не відвертав погляду. Він знав про глибоку рану, яку Офіукус залишив у житті Ледріка, і хоч його обличчя залишалося незворушним, всередині він відчував тягар цієї історії.

— І я ціную те, що ти мені допоміг, всупереч своїй ненависті, — тихо сказав він, визнаючи заслуги Ледріка. Його голос був сповнений не слів примирення, а швидше визнання правди.

Але Ледрік, не заспокоївшись, продовжував дихати важко, ніби ще не вичерпав свого болю.
— І що ти збираєшся робити далі? — різко кинув він, знову повертаючись до нього. — Якщо вона знатиме всю правду, не думаю, що захоче знаходитися поруч із тобою.
Дейлан на мить замовк, поглянувши на Астель, яка все ще лежала в магічному бар'єрі. Її обличчя залишалося спокійним, немовби вона дрімала в сні, не підозрюючи про напругу, яка кипіла в повітрі між двома чоловіками.
— Це не її вибір, а мій, — нарешті відповів він, обернувшись до Ледріка. — Вона не мусить знати всього... поки не настане час.
Ледрік мовчав, але в його погляді палала неприхована злість. Він різко повернувся до Дейлана, його очі були повні розчарування і відрази.
— Ти не маєш права вирішувати, що вона повинна знати, а що ні! — вигукнув він, зробивши крок до Дейлана. Його слова звучали як вирок. — Ти привів її сюди, ти втягнув її в цю жахливу історію. Вона має право знати, хто ти насправді і що ти зробив.
— Я не вбивця, але зараз все виглядає саме так. — Дейлан стояв незворушно, його погляд був твердим, але всередині він відчував, як цей тягар стає все важчим. Він розумів, що правда може знищити те, що вони будували разом з Астель, але також розумів, що час цієї правди невблаганно наближався. — Це не змінить нічого, — тихо промовив він, опускаючи голову, ніби визнаючи свою вину, але водночас захищаючи своє рішення. — Якщо вона дізнається зараз, то лише віддалиться від мене, і зненавидить в кращому випадку. А поставлена мета важливіша за всі мої гріхи.
Ледрік похитав головою, його погляд сповнився гірким розчаруванням.
— Це не твоє рішення, Дейлане, — сказав він тихо. — Вона сама повинна вирішити, що для неї важливо, а що - ні. І це саме той момент, коли їй потрібно знати правду. — Він різко розвернувся й підійшов ближче до кристалів, які оточували Астель, спостерігаючи за її нерухомим тілом. — Ти не можеш ховатися в тіні вічно, — промовив Ледрік тихіше, але його слова були пронизливі, як лезо. — Рано чи пізно вона дізнається. І тоді... — він на мить зупинився, дивлячись на Астель, яка, здавалось, ще не відійшла від внутрішньої битви з Офіукусом. — Тоді вона сама вирішить, що зробити з тобою.
Дейлан важко видихнув. Він завжди вважав, що здатен контролювати ситуацію, навіть коли все довкола виходило з-під контролю. Але зараз він усвідомлював, що межа між правдою і брехнею, на якій він так довго балансував, зникала.
— Можливо, ти правий, — нарешті промовив він, ніби визнав поразку в цьому бою. — Але поки що я не можу сказати їй правду. Не зараз. Якщо вона дізнається, усе може зруйнуватися.
— І що далі? — з гірким сарказмом запитав Ледрік. — Будеш брехати до останку? До того часу, поки все не вибухне тобі в обличчя?

— Я буду робити те, що повинен, поки зможу, — твердо відповів Дейлан. Його голос прозвучав як обіцянка самому собі. — І коли прийде час, я скажу їй усе. Але не раніше.

 

Ледрік на мить затих, глибоко зітхнув і похитав головою.

— Ти робиш велику помилку, — сказав він з сумом у голосі. — Але хай буде так. Лише не сподівайся, що вона тобі це вибачить.

Дейлан нічого не відповів. Він знав, що ризикує втратити все, коли правда вийде на поверхню. Але поки що він тримав її в собі, знаючи, що тінь цієї брехні вже нависла над ним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍