Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

А Ітмар почувався впевненіше, маючи тепер пристойний вигляд, бо готувався до розмови з магом та першої зустрічі зі своєю сестрою через стільки років. Він вірив, що вона обов’язково відбудеться, недарма же заради цього довелося подолати таку відстань! Як воно буде, чи доведеться битися з магом, якщо це взагалі можливо, він зовсім не уявляв. Не має сенсу зараз про це замислюватися. 

Поповнили свої запаси чи не на останні гроші, і вранці рушили в путь. Густий ліс починався не одразу, спочатку траплялися поодинокі поселення, розкидані посеред невеликих перелісків та луків. Та нарешті дорога привела в прохолодний сутінок, пірнувши під крони величезних дерев зі щільним підліском. Їхали довго, коли раптом десь вдалині почулися голоси, ніби хтось перебігав від дерева до дерева, сміючись, поки цей сміх не став хрипким, зловісним, загрозливим.

– Що це? – пошепки вимовив Ромєк.

– Звідки я знаю, – спокійно відповів Ітмар.

Хлопець із тривогою вдивлявся в лісні зарості, намагаючись побачити тих, хто видає ті звуки, але це йому не вдалося. Їхали далі. Замість сміху здалеку тепер став доноситися плач – жалібний, відчайдушний.

– Може, там хтось заблукав? – припустив Ромєк.

– Не думаю. Хочеш піти подивитися?

– Ні!

Раптом прямо над головою хтось зненацька голосно ухнув, зашурхотів листям. Ромєк налякано скрикнув, почав оглядатися розширеними очима, чи не летить на них зверху якась страшна потвора. Сказав тремтливим голосом:

– Що як тут насправді живуть якісь чудовиська? Звідки твоїй відьмі знати, адже вона так далеко! 

– Ромєку, будь мужнім! – наказав йому Ітмар. – А якщо вже боїшся, то бійся мовчки.

Хлопець міцніше вхопився за нього, зітхнув переривчасто:

– Невже тобі не страшно?

– Анітрохи. Хоча звуки неприємні. І пильності я не втрачаю.

Нелюдський стогін розлився в повітрі та тягнувся на одній тужливій ноті. Вітерець заворушив вухами, заіржав неголосно. 

– Тихо, тихо, усе добре – заспокоїв його Ітмар. 

Серце Ромєка торохтіло десь у горлі, але кров, яку воно ганяло так швидко, холонула в жилах. Раптом якийсь птах зірвався з гілки та перелетів дорогу прямо перед ними, гучно ляскаючи крилами. Ромєк аж присів, зігнувшись за широкою спиною Ітмара. І добре, якби це був звичайний лісовий мешканець, але з того місця, де птах зник у густій кроні, долинув скрип задоволеного, мстивого реготання. Від’їхали трохи далі, і хлопець зауважив:

– Що не кажи, це не перший ліс, крізь який ми їдемо, але такого ніде не було! Недарма його назвали Суворим.

– Отак люди і вбачають якісь жахіття там, де їх насправді немає. Якби тут щось погане траплялося, то про це було б добре відомо, і перевізники відмовлялися би доставляти припаси в замок. Думаю, це вистава, створена для таких новачків, як ми. 

У лісі ставало все темніше, хоча час був хіба що полуденний. Ромєк озирнувся. Там, звідки вони приїхали, ще було денне світло, а попереду дорога вела в суцільний морок.

– Бачиш? – сказав Ітмар. – Це все задля того, щоб ми повернули назад.

– Як ти можеш так впевнено їхати далі? У цій пітьмі на нас як вискочить хтось, і ми навіть не встигнемо роздивитися, хто вчепиться нам у горлянки!

– Унґілла сказала, щоб ми нічого не лякалися.

– А, ну якщо сама Унґілла... Тоді, звісно, мовчу.

– Не насміхайся. Вона, напевне, має уявлення, як це робиться. Можливо, маг домовився з якимись дикими лісовими відьмочками, і вони тепер розважаються, відлякуючи подорожніх. 

Вітерець, зайшовши глибоко в темряву, сповільнив рух, а потім і зовсім зупинився. Ітмар марно намагався примусити його зрушити з місця. Дві колії дороги світлими плямами ледь манячили під ногами.

– Здається мені, кінь краще щось знає, ніж твоя відьма, – уїдливо вимовив Ромєк. 

Вони спішилися. Пронизливе виття, яке раптом почулося, у темряві здалося ще страшнішим. Ітмар вгледів на узбіччі палицю, зробив факел. За цим джерелом світла, яке ледь розганяло пітьму, Вітерець йти погодився, коли його вели за вуздечку. Виття інколи доносилося то ліворуч, то праворуч, і якщо це були не вигадані створіння, а справжні вовки, від цього не легше. Дерева пообіч дороги скрипіли та стогнали, у лісі щось падало, чулися глухі утробні звуки, якесь урчання, ніби хтось поглинав здобич, роздираючи її зубами.

Ромєк йшов спітнілий, втягнувши голову в плечі, але все-таки йшов. Йому здавалося, що їм ніколи не вибратися звідси. Дмухнув порив вітру, факел згаснув, але було вже не так темно. Згодом перед ними немов розвіявся туман, чіткіше проступили обриси дерев, їхні чорні стовбури, що стояли один за одним. Кінь заіржав, затрусив головою, ніби сповіщаючи, що знову згоден везти сідоків. Сіли верхи, поїхали. Ліс вгамувався, перестав лякати дивними звуками, лише звично шурхотів листям, коли вітер хитав могутнє гілля. Ромєк боявся повірити, що все закінчилося, і можна видихнути.

Минуло чимало часу, дорога здавався безкінечною, усе тягнулася і тягнулася вдалину, оточена високими деревами. А потім у її кінці з’явилося якесь світло. Коли доїхали туди, виявилося, що шлях виривається із лісу на відкритий простір. Місцевість була горбистою – зелена лука з пласкої поверхні збиралася на великі пагорби, пообіч яких вдалині знову проглядалася зелень лісу.