Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Ітмар зупинився, зіскочив з коня. Дістав лупу, що її дала йому відьма. Не виходячи з-під покрову дерев, подивився крізь скельце та задоволено вигукнув:

– Ось він!

Ромєк притиснувся головою, щоб також зазирнути в лупу. На одному із пагорбів стояв замок. Самий справжнісінький – як ті, повз які нерідко доводилося проїжджати під час їхньої довгої подорожі. Кам’яний, з високими вежами, обнесений муром. Ромєк відсунувся від скельця, подивився на порожнє місце там, де насправді стояв замок. Тепер він зрозумів, що дорога, яка оперізувала підніжжя пагорба, а потім загадково обривалася недалеко від його пласкої вершини, насправді впирається в головну браму.

– І що тепер? – спитав він.

– Влаштуємо табір у лісі, але подалі, щоб нас не було видно. Будемо приходити та спостерігати. 

– У лісі? Ну, добре.

Ітмар сказав:

– Але ж тут, на окрайці, він зовсім не страшний. Та й всередині з нами нічого не трапилося. 

Зручне місце для стоянки шукали довго. Зарості були такими щільними, що ані коня крізь них провести, ані багаття розпалити, ані самим влягтися. Нарешті натрапили на невелику галявину, де Вітерець міг попастися, а інші облаштуватися. Трохи подалі знайшлося озерце, звідки можна було брати воду. Це було взагалі чудово. 

Кілька днів поспіль Ітмар і Ромєк вивчали замок та його околиці. Хлопець не хотів залишатися сам (чи в товаристві Вітерця) на тій поляні, тому постійно супроводжував друга, хоча без лупи нічого не бачив. Ітмар не часто давав крізь неї подивитися, бо сам спостерігав за замком, сховавшись за зеленою поросллю. Він не побачив на мурах вартових, як це зазвичай буває, навіть вночі там не горіли факели. Вочевидь, Верегус покладався на невидимість свого замку та не вважав за необхідне дбати про охорону. Чи мав для того якісь власні, магічні засоби?

Просто підійти, постукати в браму та зажадати провести його до мага Ітмар поки не наважувався. Якщо той тримає Вельду в полоні, то не віддасть її якомусь невідомому, який назвався братом. Треба розробити інший план. Напевно, проникнути до замку непомітно. Після цілого дня спостережень Ітмарові стало здаватися, що замок неживий. Чи є там взагалі хтось всередині, чи є сам маг? Можливо, і замка ніякого немає, а скельце вводить його в оману? Але ж розмови з місцевими підтвердили, що Верегус має мешкати тут.

Наступного дня Ітмар постарався обійти замок, щоб оглянути його з усіх боків. Рухатися довелося на відстані, не виходячи з-під дерев чи ховаючись за сусідніми пагорбами, адже це замок невидимий, а сам він зверху як на долоні. Огляд не додав нічого цікавого. Всередину замку можна було потрапити лише крізь головні ворота. Залишок дня він спостерігав за тією брамою і так втомився, що доручив Ромєку його змінити, тож хлопець із задоволенням почав вивчати об’єкт крізь лупу. Назавтра йому це вже набридло, бо нічого не відбувалося, але він чергував на прохання Ітмара, підміняючи його. 

Нарешті вони дочекалися. Спочатку почули, а потім побачили, як по дорозі до невидимої брами прикотив якійсь фургон. Ітмар уважно дивився крізь скельце та побачив, як він зупинився і стояв, поки ворота не відчинилися. А Ромєку здалося, як ніби колихнулася якась пелена, за якою показався клаптик двору. Звідти з'явилося двоє людей, які вийшли та ретельно оглянули вміст фургону, навіть зазирнули під днище. Потім один зайшов назад у двір замку, інший сів на передок та закотив фургон всередину. 

Ті люди, що привезли його, розташувалися на траві відпочивати, розгорнули якусь їжу й почали жувати. Брама на той час уже зачинилася. Години за дві фургон повернули – Ромєку здалося, що коні виринули з нізвідки. Перевізники зайняли свої місця та поїхали. Поки вони сиділи не дуже далеко, Ітмар та Ромєк не розмовляли навіть пошепки, боячись привернути увагу. А тепер, коли шурхіт коліс затихнув вдалині, Ітмар сказав: 

– Погані справи. У мене була думка підстерегти якийсь віз на лісовій дорозі, позбутися візника, зайняти його місце. Не дивися на мене так – не вбити, а зв'язати, засунути до рота кляп. Я сподівався, що зможу потрапити всередину замку, але перевізників не пускають. Фургони також оглядають, там не сховаєшся. 

Ромєк зізнався:

– Я взагалі не очікував, що ми будемо стирчати тут так довго. Думав, ти одразу підеш до мага, і все.

– "І все" – це точний опис того, що станеться. Я сміливий, але не безрозсудний. Цей Верегус зміг зробити невидимим цілісінький замок, і я навіть не хочу думати, що його магія може вчинити зі мною. Якщо маг вб'є мене, Вельді це не допоможе.

– Звідки ти взагалі знаєш, що її треба рятувати? Що як вона задоволена своїм життям та нікуди тікати не хоче?

– Принаймні, її треба спитати про це, – відповів Ітмар.

Вночі вони спали, а зранку знову прийшли на чергування та невдовзі побачили карету, яка виїхала із воріт та бадьоро покотила по дорозі. 

– Можливо, сам маг у ній поїхав? – припустив Ромєк.

– Не думаю. Люди казали, що він їздить верхи, зі своїм почтом. Але я напевно не знаю, чи є він зараз у замку. 

– То, можливо, час діяти? Ти якось незвично зволікаєш.

– Що ти від мене хочеш? 

Ромєк насупився:

– Ми з'їли вже весь хліб і ковбасу. Каша та квасолева юшка мені набридлі, та і їх скоро нема з чого буде варити. Кінь також з'їв всю траву на галявині, а вивести його пастися на луку ми не можемо, бо з замку побачать. Тому довго перебувати тут не вийде.