Читати книгу - "Світ не створений"

у цю мить. Лесьо вирізав довгу ліщинову жердину й віддалік торкнувся до кулі. Спершу сфера здалася твердою, як скло. Потім куля загорілася синюватим світлом, полиски розійшлися по ній всій, як гусяча шкіра від несподіваного холоду. І за мить вона зникла.

Грандіозну будівлю вілли пані Вілінської, оперної діви з Відня, зводили неподалік від обриву над горнилом ріки. А з іншого боку — гора Острича. Час від часу з вершини зривався велетенський камінь, гуркотів і зупинявся просто перед воротами. Потім уся прислуга дому заледве розчищала вхід, ломами відважуючи брили, скидаючи менші шматки скелі рядком уздовж дороги. Огорожа — великий кам’яний мур — була викладена у формі кола, що символізувало геніальне горло Вілінської. Обгородили навіть біля ріки, звідки ніхто б не пробрався — очевидно, щоб пані, коли її зловить блуд, не впала з обриву. Мети такого будівництва — так далеко — ніхто не розумів, крім Вілінської. Вона витратила половину статків на будівництво, обслугу та охорону. Дорогу сюди вистелили колодами. Працівники вирубували буки й смереки вздовж лісової доріжки, тут же на місці обчімхували їх, закладаючи шлях. Каміння на будівництво витягали з ріки, збирали під горою уламки Остричі. Сухе дерево купляли в місцевих — ясен, тис… Але інші матеріали протягом кількох днів підряд сюди подавали підводи, доставляючи мармур і скло, шовк і фарфор, меблі й різні механізми, серед яких одного дня на фірі прибув велетенський рояль. Усе це — щоб облаштувати дім на два поверхи, з велетенською залою для танців, купою спалень, підвалом, коморами.

Вілла, яку Вілінська назвала «Опера», виглядала наче складені докупи чотири церкви з гострими дахами, що переходили один в одного. Попри те, що пані Вілінська виділила на будівництво страшні гроші, тут вона була за життя всього п’ять разів. За кілька днів до того, як вона навідувалася, в дім заїжджала ціла вервиця прислуги, що теж везла підводами нові предмети для облаштування дому, продукти для наймодніших страв. А потім прибували гості оперної діви — з Відня, Кракова, Станіславова, Коломиї…

Пані Вілінська добряче роздратувалася, коли полонених Шугаїв привели до її дому. Поблизу не було жодного місця, де б можна було їх протримати. Головний, Петер Штайнмаєр, запевнив, що це справа державна. Після довгих умовлянь вона, скриплячи зубами, погодилася. Штайнмаєр з групою відійшов, щоб доловити тих, хто втік. Впійманих же стерегла внутрішня охорона пані Вілінської.

Еліас сам підійшов до брами, залишивши Леся в темних зарослях ялівцю. Він заговорив щось німецькою. Йому прочинили ворота, і Еліас, не погукавши Леся, зайшов.

Лесьо ж знову знайшов під кущем сферку. Перед цим він їх так само бачив у потоці, між коріння смереки, в афиннику. Деякі з них нагадували ідеально круглі яйця, які тхір чи лис ледь випив, але залишив шкарлупу, насміхаючись з птаха. Сферки нагадували гриби порхавки, що здаються твердими, але варто до них доторкнутися — і дрібні піщинки вилітають, залишаючи тоненьку шкірку. Лесьо, перевівши погляд з кульки, зрозумів, що іншого шансу не буде. Він вистрибнув з ялівцевих кущів.

— Стій! Стріляю, — крикнув охоронець.

Їх тут стояло троє, ще один сторожив у підвалі бранців, однак інші наразі купалися в річці неподалік — прийшов вечір, і вода ставала приємною, хоч і холодною.

— Я з ним.

— А, так, він зі мною, — крикнув Еліас віддалік, майже дійшовши до дому.

— Ну дивися, бо у нас тут у підземеллі вже сидять схожі герої.

Охорона пані Вілінської перевірила Леся й забрала рушницю та бартку. Над будинком, просто на горі Остричі, було незвичне для цих місць зведення. Воно трималося на тонких планках чи трубках, а зверху — світило червоне сяйво. Велетенська вежа, що зловісно блимала, стовп, що робив гору ще вищою, не налякав і не прогнав охорону тільки тому, що Вілінська пообіцяла їм величезну додаткову винагороду.

— А що то нагорі? — питав Лесьо в охоронців, навіть не намагаючись догнати Еліаса.

Вони всі зневажливо мовчали, розколюючи в зубах молоді ліщинові горіхи, випльовуючи коричневу шкарлупу з прозорими пухирцями слини. Проте один із них, високий кремезний хлопець, у мові якого відчувалося, що він народився верств п’ятдесят звідси на північ, все ж розказав:

— Ніхто не знає. Дехто з панства вважає, що це за ними прилетів ковчег, аби врятувати достойних від нового кінця світу. Пані всіх довколишніх мольфарів позводила, там будуть проводити ритуал. Але навіть якщо так, як вони думають, то це судно геть мале. Ми підходили, але доторкнутися до нього боялися. То така вежа з білого металу. Нагорі — блимає червоне око. Внизу — невеличка коробка для кілька людей. І навколо — обгороджено.

— І що в коробці?

— А ніхто ж не зайшов. Один із тих панів доторкнувся до сітки — і його відкинуло назад, волосся стало сторч. Там так само навколо розкидані чудні кульки різного розміру — від малих, як ніготь, до таких, як кулак.

Еліас розпанахав двері, штовхнув перелякану дівчину у фартушку і побіг коридором, зазираючи в кожен вхід, яких було достобіса.

В одних дверях — на широкий стіл жінка висипала велику сковорідку смаженої форелі. Інша — накладала вже охолоджену страву на тарелі й прикрашала розмарином. Поряд нарізали й варили овочі — горіли вогнища в кількох печах… Спітнілі кухарки металися з кута в кут, у тьмяному світлі ніхто б не розрізнив їхні мокрі обличчя. Далі були двері, за якими стояв високий чоловік з тонкими вусами. Він кинув вінчик у каструлю з яєчними білками й гаркнув, щоб зачинили; у тій прохолодній кімнаті на столах були різноманітні десерти. У невеличкій третій кімнатці — на дощатій підлозі лежала велика миска з рубіновою ротундою, тільки це. Наступна кімната — гола: ні килимів, ні меблів, ні трофеїв — темна коробка за масивними різьбленими дверима.

Нарешті Еліас відчинив ту кімнату, де була зала для танців і рояль. Чоловік у фраку й дід у розцяцькованому кептарі сиділи на двох фотелях і голосно про щось сперечалися.

— О! Давній друже! — вигукнув доктор, помітивши, як Еліас просувається крізь двері. — Я знав, що ви не пропустите такого величного свята!

— Це той молодик, з яким ви в Коломиї познайомилися? — запитав співрозмовник.

— Саме він!

— Цікаво, що молодь скаже, якщо запросити її до нашої бесіди?

— Дорогий наш Еліасе, а чи не розсудите ви нашу суперечку з вельмишановним мольфаром Їлаком. Він вважає, що пані Вілінська сильно перебільшує, передрікаючи настання світу сьогодні. Я ж упевнений, що саме цієї ночі все й почнеться.

— Професоре… — відхекувався Еліас, — я не можу знати. Мені потрібне інше…

— Не треба, не треба говорити. Я відаю, чого ви бажаєте, мій юний друже.

— Мені…

— Так, так. І знаю, що ви не