Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Отож поїхав я додому в своє рідне село Михайлівку Вінницької області.

Приїхавши до матері, опинившись у більш-менш гарних умовах життя, в замість двох тижнів, наданих мені конторою шахти, пробув удома два з половиною місяці.

Відпочивши як слід, почав знову збиратися до виїзду в Донбас на старе місце роботи.

До мене приєдналася ще компанія родичів, а саме, їхала до своєї дочки і зятя - мого дядька Макара - його теща з меншою своєю дочкою, їхала до сина Гилька Гуцала його матір та один придуркуватий дядько (забув, як його звати) вирушав на заробітки.

Я, як людина уже трохи бувала, взявся бути в них за провідника.

Дорога коштувала по 25 крб. з кожного. Я й мої родичі взяли за 75 крб. три квитки, я їх поклав у шкіряний бумажник і заховав у спідню кишеню в пальті. До станції доїхали на найнятій підводі. Для того, щоб доїхати до станції призначення Петровеньки, потрібно було зробити три пересадки.

На першій пересадці - станції Цвіткове - ми висіли з потяга і пішли у приміщення вокзалу, щоб обігрітися, бо надворі було дуже холодно.

Пасажирів на станції була така сила, що і пропхатися було важко; щоб увійти в станційну будівлю, я змушений був підняти чемодан над головою.

Поки ми пробиралися в натовпі, один з уркаганів заліз до мене в кишеню і непомітно витягнув бумажник. Крім квитків, там було на 175 крб. облігацій та документи: членський квиток профспілки, довідка про соцстан та ін. І от, коли ми вже зайшли всередину і знайшли вільне місце, я поставив чемодан на підлогу, поліз собі у кишеню перевірити, чи є документи та квитки, і тільки тоді виявив, що вони були, та загули. Я ще і ще раз вивертав кишені, але даремно.

Стали ми думати-гадати, що далі будемо діяти.

Сюди-туди кинувся - не можу зарадити біді: грошей всього 1 крб. Думав посадити своїх супутниць у потяг, а сам товарняком наздоганяти, так як же їх самих пустити, коли вони навіть не знають, де їм виходити. Ми познайомились з попутними пасажирами, і вони пообіцяли в цій справі допомогти.

Сіли в потяг, їдемо; залишився останній перегін до станції. Тут перевірка білетів. Я вискочив у тамбур, відчинив двері і останній перегін смалив на сходинках. Не встиг потяг як слід на станції зупинитися, я стрибнув на перон, пробігши, вскочив у вагон - дівчина якраз спала, а мати по вагону блукала, думала ще далі їхати. Дівчину збудили, речі схопили і швидше на перон.

Зайшли на вокзал, я і питаю: як же перевірка квитків? Виявляється, знайомий пасажир передав свій квиток дівчині, вона спала, контролери не стали її турбувати. Цей пасажир підійшов до дівчини, витягнув у неї з руки квиток і передав матері... Отож сидимо ми на станції та ждемо, поки розвидниться. А тим часом я повернуся трохи назад та розповім про подорож наших односельчан, які виїхали разом з нами.

У Цвітковому з ними теж трапилося непорозуміння, тільки зовсім іншого характеру. Посадка на потяг у Цвітковому була дуже важка. Не встигав іще потяг як слід зупинитися, як у дверях з'являлися провідники і кричали: «Мєстов нєт!», хоч насправді вагони були майже пусті. Між іншим, обидва квитки - як трохи придуркуватого дядька (здається, його звали Хтодором), так і жінки - Гуцалової матері - були в пазусі у жінки. Речі жінки (білизна, сало, хліб та порожній казанок, в якому вона думала готувати своєму синочку страву по приїзді в Донбас) були у чувалі. Отож цей Хтодір взяв у неї чувал, і стали вони сідати в потяг. Хтодір із її чувалом до вагона вліз, але без квитка, а вона не зуміла влізти, залишилася на пероні без речей з двома квитками в пазусі. Поїзд рушив, вона вертається до нас і розказує нам про своє горе.

Ця жінка з нами деякий час побула, сіла та й поїхала. Дивимося, аж Хтодір заявляється, - не далеко він заїхав й назад вернувся. «Де ж торба?» - питаємо. «Та де, - каже, - я заснув, а її хтось украв». 

Бреше - ото, мабуть, хліб та сало поїв, казанок та білизну попродав, та й назад! Під кожухом, видно було, ота торба теліпалась, мотузкою до гудзика прив'язана...

Та повертаюся до розповіді про нас. Надворі стало світати. Пора на завод.

До заводу від станції було п'ять кілометрів. Через якусь годину прибули на завод.

Квартиру дядька я знав добре, бував в нього не раз. Заходимо до дядька Макара. Цілуваннячко, обніманнячко - скільки радості: прибули живі й здорові родичі дорогі.

Переночувавши одну ніч у дядька, я позичив у нього 5 крб. і поїхав далі в Должанку, на свою рідну шахту.

Приїжджаю до братви. Раді товариші мені, стали на перших порах мене виручати, допомагати, а тут незабаром отримав пенсію в сумі 24 крб. і так і перебиваюсь. Влаштувався табельником. Але недовго довелось працювати: мені попала в руки районна газета «Вперед», і я вичитав в ній оголошення про те, що «провадиться набір на курси рахівників. Про умови можна довідатися в конторі «Доннархарчу», місто Ровеньки». Я на другий же день поїхав у Ровеньки, зайшов у відділ кадрів «Доннархарчу» і став розпитувати про умови. Довідуюсь, що навчання триватиме 3 місяці, харчі безкоштовні та стипендія 25 крб. на місяць.

Написав я заяву, спитав, коли з'являтися на іспити, поїхав знову на шахту.

В конторі розрахувався і на призначений день з'явився в Ровеньки на іспити.

Іспити склав добре, мене зарахували слухачем курсів. Відшукав собі квартиру за 15 крб. на місяць, так що із стипендії в мене ще залишалось щомісяця 10 крб.

Розпочалося навчання. Через деякий час мене обрали старостою групи. Вчився непогано. Залишилися лічені дні до закінчення курсів, як на Ровенецький кущ прийшла рознарядка послати в Харків на бухгалтерські курси терміном на 6 місяців двох чоловік. І ось жеребок випав мені та ще одному курсанту Линникову Олександру Гавриловичу.

Приїхали ми до Харкова, правда, на кілька днів запізнилися, там уже було розпочалося навчання. Нас розмістили по квартирах, і ми стали відвідувати курси.

(Забігаючи наперед, скажу, що через півроку, маючи диплом про присвоєння нам звання бухгалтерів, ми одержали призначення на роботу. Мій товариш став бухгалтером у радгоспі, а мене залишили при тресті для складання річного звіту за 1932 рік, і я став працювати бухгалтером).