Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

11 Розділ

Я стояв перед нею, відчуваючи, як у грудях стискається щось важке й гаряче. Ліхтар над її під'їздом кидав м'яке світло на темне волосся, в якому виднілося руде пасмо, підсвічував вилиці, тіні лягали на її обличчя так, що я хотів запам'ятати кожен його вигин. Вона злегка нахилила голову, розглядаючи мене з враженням — чи то все ще не вірила, що я просто вирішив її провести, чи то помітила, що я не відпускаю її поглядом.

Хотів обійняти. Хочів заритися обличчям у її волосся, вдихнути цей знайомий, майже рідний запах, відчути її тепло.

— Спи спкійно, — сказав я і, не чекаючи її реакції, відступив на крок назад.

Розвернувся, щоб піти, але відчув, як її погляд вп'явся в мою спину. Ще трохи — і вона щось скаже. Я це знав. Я це відчував.

— Лука… — її голос був тихий, ніби нерішучий.

Я завмер. Не обертався, не рухався.

Скажи щось. Зупини мене. О бурі ведмедики, Єво, просто скажи.

Але слів не було.

Я зробив крок вперед. Потім ще один. І ще.

Лише коли за рогом сховався у темряві між деревами, побачив, як її силует, через 15 хвилин, зникає у під'їзді. Побачів, у якому вікні загорілося світло. І серце стислося ще більше, коли в освітленому прямокутнику її силует злився з іншим — меншим, тендитним.

Роня?

Я проковтнув важке повітря, відчуваючи, як щось гірке підступає до горла. Я сів на свій спортивний чорний кавасакі і рванув по нічному місту, я ловив кайф від ціх гонок з вітром. дізналась би Єва, ні не так. Дізналась би колишня Єва, дах би мені знесла. А тепер сама ганяє на тачці. Вітер різав очі, волосся розвивалося, а я мчав спустошуючи голову від дурних думок. Зупинився я тільки перед входом у FYE.

Я штовхнув двері кабінету Лева так, що вони грюкнули об стіну. Запах дешевих сигарет вдарив в ніс, а за столом, заваленим паперами, сидів Лев. Він підняв голову й одразу напружився. Напруження в його тілі було відчутне навіть через меблі, через дім від недопалка у попільничці, через тишу, що зависла в кабінеті, немов задушливий змог.

Я не зупинився біля дверей. Йшов прямо до нього, неспішно, розмірено, ніби мені взагалі не було куди поспішати. Відчував, як з кожним моїм кроком він ще сильніше напружується. Спершу подився на мене прямо, але під моїм поглядом його очі хитнулися вниз.

Розумний хід, Леве.

Я зупинився прямо перед його столом, поклав долоні на поверхню, нахилився ближче.

— Що, біс тебе забирай, ти витворяєш?

Лев смикнувся, ніби його щойно ударило струмом, і намагався було зобразити хоч якусь зухвалість:

— Про що ти, Лука?

— Про твої дешеві трюки. Про Єву.

Він кліпнув, перестав намагатися робити вигляд, що не розуміється, про що йде мова.

— Лука, я просто…

Я різко вдарив кулаком по столу, і він аж підстрибнув.

— Ти просто вирішив погратися в героя, так? Влаштувати напад, а потім “випадково” врятувати?

Лев не відповів.

Я скривився, витягнув його за комір ближче до себе й щовхнув головою об стіл. Не сильно, не так, щоб зламати йому носа чи розсічення зробити, але досить, щоб він зрозумів свою помилку.

— Якщо ще раз полізеш до неї — приб'ю. Ясно?

Лев затримав подих, потім судомно кивнув.

Я відпустив його і випрямився, змахнувши уявляємий пил з його піджака.

— Відтепер, — додав я, — ти не робиш засідки. Не граєш у героя. Не думаєш, що можеш її контролювати.

Лев повно підняв голову, торкаючись чола, де залишився слід від удару.

— Ти ж її все ще любиш, так?

Я застиг.

Він хитро всміхнувся, ніби тільки що загнав мене в пастку.

Я підійшов ближче, схопив його за підборідя, змушуючи дивитися прямо в очі.

— Не лізь не в свою справу.

І, не чекаючи відповіді, вийшов з кабінету, залишаючи після себе напругу, що ще довго візитиме у повітрі.

Двигун мого чорного «Кавасакі» заревів, коли я втиснув газ, і я зірвався з місця, залишаючи місто позаду. Холодне нічне повітря було в обличчя, пронизувало крізь куртку, та мені було байдуже. Асфальт під колесами змінився обґрунтованою дорогою, фари вирізали з темряви обриси дерев, кущів, рідкісних дорожніх знаків. Я знаю цей маршрут, як власна долоня — кожен поворот, кожну йому, кожен знак.

Здавалося, що швидкість могла стерти з голови думки. Але ні. В голові крутився її образ. Світло у вікні, її силует, доросла Роня в її обіймах…

Я різко повернув кермо, ухиляючись від них, і зціпив зуби. Не зараз.

Попереду з'явилася стара закинута промзона — ржаві металеві контейнери, склади з вибитими вікнами, високі паркани, порослі плюща. Нічого примітного. Але я знаю, що за одними з цих дверей ховається місце, куди не сунуться ані поліція, ані чужі.

Я пригальмував, під'їхав до старого ангара, ввімкнув світло. Зліз з байка, провів рукою по сидінню. Вітер тут був сильніший, гуляв між будівлями, змушував старі металеві листи брязкати.

Всередині було темно. Я пройшов до кімнати в глибині, зняв куртку й кинув її на стілець. Тут було майже порожньо: старий матрас на підлозі, стіл, на якому валявся пістолет, і лампа, що давала тьмяне жовтувате світло.

Скинув взуття, ліг на матрас. Відчув, як тіло нарешті розслабляється.

І тут у дверях почулось якесь човгання.

Я скосив погляд.

— Ти знову, блін, тут?

— О, і тобі доброго вечора, — хриплуватий голос лунав знущально.

У дверях стояв Колян. Високий, кремезний, з коротко стриженим волоссям і наглою ухмілкою, як у кота, що щойно вкрав ковбасу.

— Брат, — він розкинув руки, ніби хотів обійняти. — Я ж хвилювався. Як ти там, чи не переїв був пафосу у своєму клубі?

Я глибоко вдихнув, потягнувся до подушки і запустив нею в Коляна. Він намагався ухилитися, але отримав точно в голову.

— Ай, блін! — він потер вухо. — Ти ж сам мене в це втягнув! Я просто перевіряю, чи не здох ти тут.

— Ще одно слово — і здохнеш ти.

— Братан, ти такий милий, коли хочеш мене вбити, — фіркнув Колян і влаштувався на стільці. — Спи давай, а вранці поговоримо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍