Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

- Ну що ж, спробуємо. Досвід цікавий, - клацнув пальцями Бернар.

- А що потрібно?

- Поїхати туди... До Красноталу... На цю виставку.

- Але … навіщо? У мене зараз сили не ті... – розчаровано зітхнув я. - Можна почекати...

- Не варто чекати! – перебив мене Бернар. – Ви хочете собі допомогти? Дійте! Потрібно подивитися портрет... Ваша розповідь мене зацікавила. Вся річ у цьому портреті... Портрет Олени… Ні, дивитися в Інтернеті немає сенсу – не спрацює жодним чином. Це не те. Ви повинні побачити цей портрет … наживо. І ... вдивитись у нього.

- Все?

- Поки що все. Можливо, цього буде достатньо... Зараз точно не скажу. Тут на сайті є телефони. Але ви не дзвоніть. Їдьте прямо на виставку. Зустрінете художницю Кулик, скажете, мовляв, у місті по справам, проходив мимо, побачив виставку, зайшов... Якщо щось піде не так – телефонуйте.

- Якась нісенітниця..., - сказав я, встаючи.

- Ні, ні, - м'яко промовив Бернар. - Зовсім ні, повірте. І ще...

Він підійшов до стільця, де була сумка Case. Дістав щось із футлярчика.

- Ось вам окуляри.

  Я оглянув чорні окуляри з рожевими скельцями.

- Коли дивитиметеся портрет Олени – надіньте ці окуляри. Потрібно! – переконливо сказав Бернар.

- Добре, - промовив я і механічно поклав окуляри у футляр. - Велике вам дякую. Зараз заскочу додому, перепочину, заберу речі.

- Ні! - рішуче і твердо сказав Бернар. - Їхати треба негайно. Галушка підкине вас до вокзалу.

***

Останнім часом Краснотал став значно красивішим. Я це відчув одразу після прибуття. Рівні парки, килими квітників лікували душу краще за будь-якого психолога. Великі будівлі та стрункий ряд дерев захищали місто від степових вітрів.

Наче плита, що душила мене, піднялася, і потоки повітря заспокоїли і облагородили серце. Але образ Олени плив зі мною, наслання не минало.

«Треба ж було так закохатися», - скептично подумав я. – «Але... Якщо я можу так думати, з усмішкою, значить не все ще втрачено».

Однак, я боявся, що мене знову потягне до коханої.

У поради Бернара, у його експеримент я й вірив і не вірив. Одягав окуляри, світ набував рожевих тонів. Тільки і всього!

До Палацу водників довелося діставатися на таксі за п'ятдесят гривень. Хоч і їхали ми не так довго.

На першому поверсі тихо перемовлялася група студентів. Поруч йшов продаж копій картин художниці та значків. Я придбав квиток і дочекався, коли куратор виставки, блондинка в бордовому костюмі, закінчить розмову з молодим офіцером. Я запитав про художницю Алісу Кулик.

- Її немає, - відповіла білявка у бордовому. – Сьогодні вона проводить онлайн – вебінар зі студентами художнього профілю. Але я до ваших послуг. Вам щось підказати?

- Я хотів би познайомитись із живописом останніх років.

– У нас картини розподілені за тематикою. Що вас більше цікавить?

- Портрети.

- Вони трохи далі, наприкінці виставки. Давайте вас проведу.

Дорогою я встигав проглянути полотна Аліси Кулик, здебільшого вже знайомі. Відзначив тільки нову гарну роботу – «Будиночок біля ставка».

Блондинка зупинилася, і очі з портретів дивилися на мене з різних боків. Тут я знову відчув свою самотність, ніби залишився один у всьому Всесвіті. Я один, а навколо – порожнеча. Моє серце стукнуло – Олена Королевич дивилася на мене у всьому пишноті.

Я вдивлявся в її обличчя, зливався з нею очима. Я почув звуки її скрипки. Вона грала шалено гарну мелодію. Вона кликала мене!

Я зібрався з силами, дістав з кишені окуляри з рожевим склом. Одягнув їх і вдивився в портрет.

Мене хитнуло... Обличчя змінювалося, воно стало живим, губи склалися на усмішку. Посмішку, схожу на оскал. Шкіра потріскалася і злазила струпами, обпадаючи...

Я дивився, заворожений, відчуваючи прилив сили.

Коли дивитися стало нестепно, я різким рухом зняв окуляри. Реальність втерлася до мене шарудінням кроків, клацанням фотоапаратів і перешіптуванням.

Я озирнувся. В кілька кроків залишив місце огляду. Мій погляд та душа заспокоїлися на інших картинах. Їхній колір і доброта повернули мені тепло.

Я написав у Книзі відгуків кілька рядків, підписався вигаданим ім'ям, подякував екскурсоводу і вийшов.

***

Мені стало значно простіше та легше жити. До мене повернулося бажання творчості, і я застукав клавішами ноутбука. Виходило щось цікаве. І життя розкривалося з нової сторінки, і я став помічати красу життя, а нещодавні вчинки стали здаватися безглуздими.

Олена Королевич написала мені в Messenger, коли я вже почав забувати її.

 

«Чому ти перестав бути в мене, на моїх концертах? Саша, любий, я сумую за тобою».