Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

31

Єва

 

— Як вона сюди потрапила? — запитав Андрій Льошку.

 

—Ти мене питаєш? — вибухнув Льошка, — Та такого ідіотизму у мене ніколи в житті не було, до зустрічі з вами!

 

—Але це ж ти вкрав папугу…

 

— От зараз просто заткнися! Треба ще раз подивитися записи з камер, — гримнув Льоша, перехрестивши руки на грудях.

 

Андрій кивнув, ніби сам щойно про це подумав:

 

— Вони в мене в кабінеті.

 

Хлопці вже збиралися їхати, коли я втрутилася:

 

— Дівчата теж поїдуть.

 

Андрій тільки глянув на мене своїм «от тільки не починай» поглядом, а Льоша, навпаки, миттєво підтримав:

 

— Так буде краще, Гром . Бо хто знає, де вони опиняться наступного разу, якщо залишити їх самих. Минулого разу Єва чудово допомогла в розслідуванні, — продовжив він, стріляючи в мене очима. — А так як ми знову сіамські близнюки, то все ясно: де я, там і вона.

 

Андрій мовчки закотив очі, явно жаліючи, що не може мене просто залишити десь у багажнику. Але сперечатися не став, тільки рішуче попрямував до дверей.

 

Перед тим як вийти, Льоша ледь помітно виставив кулак. Я, не думаючи, стикнулася з ним своїм. Секретний ритуал у дії.

 

Я завжди вважала, що бачила в житті все…

 

Але от зараз, сидячи в машині Андрія, який демонстративно ігнорував мене після нашої сварки, та Льошею, який підморгував і щось весело бурмотів під ніс, я розуміла: головний цирк тільки починався.

 

— Ти, до речі, знаєш, що означає «сіамські близнюки»? — буркнув Андрій, коли Льоша знову згадав про наш «нерозривний зв’язок».

 

— Що ти маєш на увазі? — він зробив ображене обличчя. — Це просто метафора! Ми з Євою напарники.

 

— О, я б так не сказала, — пробурмотіла я.

 

— Ти сама напросилася їхати! — різко відповів Андрій, навіть не дивлячись на мене.

 

— Я напросилася?! — Я аж задихнулася від обурення. — Ой, вибачте, що захотіла бути в курсі власного можливого арешту!

 

— Ніхто тебе не арештує. Я б не дозволив.

 

Я відкрила рот, але закрила його знову. Що це було? Захисна позиція? Андрій тільки що зізнався, що йому не все одно, чи посадять мене? Вау. Оце поворот. Невже сьогоднішня ніч для нього щось означала?

 

Поки я обробляла цю інформацію, машина під’їхала до будівлі.

 

Я очікувала, що ми поїдемо на ту ж базу, що й минулого разу. Але цього разу ми зупинилися перед елітною офісною будівлею, яку сміливо можна було назвати «Бізнес-храмом».

 

Зовні скло, сталь, дорогий чорний мармур. Будівля здавалася такою ж неприступною, як і її власник.

 

— Ого, це твій офіс? — видала я, не стримавшись.

 

— Ти думала, я працюю в підвалі?

 

Я, звісно, думала, що він працює в місці з мінімальною кількістю вікон, де всі навколо озброєні, але вирішила промовчати.

 

Ми зайшли всередину, і я зрозуміла, що в Андрія не просто офіс, а якийсь п’ятизірковий готель для бізнесменів. Усюди блиск, стиль, запах дорогих парфумів і кави, яка коштувала, напевно, як мій місячний бюджет на шопінг.

 

Я задумалась про те, а що, власне, я знаю про нього? Відповідь: нічого! Я вже хотіла було запитати чим він займається, але в ту ж мить мої думки полетіли зовсім в іншому напрямку.

 

На рецепції сиділа секретарка. Або богиня офісного флірту.

 

Блондинка, ноги від вух, спідниця, що ледве прикривала її корпоративну етику. Поки ми заходили, вона навіть не глянула на мене, зате на Андрія подивилася так, ніби прямо тут збиралася зняти з нього піджак зубами.

 

— Андрію Петровичу, ви нарешті прийшли, — вона буквально співала його ім’я, ніби вже уявляла його голим.

 

— Катю, принеси каву, — спокійно сказав він.

 

— Вам, як завжди?

 

— Так.

 

— І щось для гостей?

 

— Для гостей — ні.

 

Що?? Я вирячилася на нього.

 

— Як це «ні»?

 

— Вибачте, пані, — Катя вперше кинула на мене оцінюючий погляд. — Ви хто?

 

— Жінка, яка зараз влаштує скандал, якщо одна сирена не перестане шукати язиком мигдалини мого чоловіка!

 

Андрій відкашлявся:

 

— Ми ж не…

 

— Замовкни!

 

Льоша вибухнув реготом.

 

Катя розгублено моргнула, але потім зробила вигляд, що їй байдуже.

 

— Гаразд, тоді я принесу каву вам усім.

 

— Не треба!

 

— Треба, — вставив Льоша.

 

Катя хмикнула і пішла, а я переможно зиркнула на Андрія.

 

— Що? — буркнув він.

 

— Нічого, просто насолоджуюся моментом.

 

— Ходімо в кабінет.

 

Ми зайшли всередину, і кабінет мене теж вразив. Просторий, стильний, з великим дерев’яним столом і панорамним вікном. Стелажі, картини, диван для переговорів.

 

— Ідеальне місце для задоволень, — пробурмотіла я.

 

— Для роботи, — поправив Андрій.

 

Але насолодитися інтер’єром мені не дали.

 

— Ти взагалі совість маєш?! — раптом почулося збоку.

 

Я повернула голову і побачила Ладу, яка накинулася на Льошу, як фурія.

 

— Ти що, жодну жінку без уваги не можеш залишити?!

 

— Що? — Льоша розгубився.

 

— Що чуєш! — Лада ткнула пальцем йому в груди. — Ти — потаскун!

 

Я мало не поперхнулася повітрям, а Андрій просто став статуєю.

 

— У тебе все добре з головою?  — Льоша розслаблено сперся на стіл. — З чого ти взяла, що я такий?

 

— Бо ти такий!

 

— Навіть якщо так, ти до цього яким боком?

 

— У тебе взагалі совісті немає?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍