Читати книгу - "Королівство Крижаного Полум'я. Частина 1 - Обрана, Svitlana Anosova"

Глава 39: Батьки Королеви

Батьки Августи, Вільям і Мінерва Ле Досьє, рішуче шукали спосіб повернути доньку. Вони вирушили на пошуки старого храму, що ховався серед густого лісу, який колись був домом древніх магів. 

Густий туман клубочився між деревами, немов живий, обіймаючи їхні постаті. Кожен крок здавався важким, ніби повітря густішало, змушуючи їх рухатися повільніше. З кожним кроком магія ставала відчутнішою – невидима, але пульсуюча, мовби щось древнє стежило за ними з темряви. Легкий шепіт, що розчинявся у вихорі вітру, ледь торкався їхньої свідомості, змушуючи серця стискатися від напруги. 

Мінерва тримала в руках старий сувій із ритуальними інструкціями, а Вільям оглядав кожен крок попереду, усвідомлюючи, що все це – ризикований план. Та коли вони нарешті побачили перед собою храм – величезний, із вітрами, що свистіли крізь його руїни, – їх пройняв глибокий страх, що холодом пробіг по спині. Храм височів перед ними, обплутаний ліанами й мовчазною темрявою. Його стіни, здавалося, дихали старовиною, а кожен вирізьблений символ попереджав про щось давнє і жахливе.
Здавалося, що невидимі очі, приховані у глибинах часу, слідкували за ними крізь кам'яну темряву. 

З кожним кроком, що лунав у мовчазній темряві, серця Вільяма та Мінерви стискалися від тривоги. Кам’яні стіни, обтягнуті мохом і покриті тріщинами, здавалися величезними і холодними, а химерні візерунки на них нагадували символи древньої магії. Шепіт вітру здавалося перегукувався з ними, викликаючи відчуття, що вони зовсім не самі. 

Руки Мінерви тремтіли, коли вона розгорнула старий сувій. Тьмяні символи мерехтіли на папері, немов відгукувалися на її дотик. Щось усередині неї кричало – не читай далі. Її очі ковзали по древніх рунах, що обіцяли неймовірну силу, але і непередбачувану небезпеку. Вільям поставив руку на її плече, ніби підбадьорюючи її, але сам був охоплений внутрішнім тривожним передчуттям. 

— Вільяме, ти відчуваєш? – її голос був ледь чутним, але пронизаним тривогою. – Це місце… воно дивиться на нас… Нам не варто тут залишатися. Я не знаю, що саме, але щось тут… пробуджується. 

Вільям нахмурився, не бажаючи виявити свій страх перед дружиною. 

— Ми не маємо вибору. Ми мусимо повернути нашу доньку. 

Їхні кроки, здавалося, пробуджували щось древнє, що дрімало в цих стінах. Кам'яна підлога ледь помітно вібрувала, немов відгукуючись на їхню присутність. Повітря тут було важким, мов щільний туман, насичене чимось невидимим, що змушувало груди стискатися з кожним вдихом. Всередині, на кам’яному вівтарі, мерехтів дивний вогонь, який горів без видимого джерела палива. Мінерва зупинилася, піднімаючи руку до світла, ніби відчуваючи його давню магічну силу. 

— Це місце... воно тримає щось дуже давнє, — її голос став тихішим. — Ми повинні бути надзвичайно обережними. 

Вони наближалися до початку ритуалу, і кожен їхній крок міг стати точкою неповернення. Щось древнє вже відчуло їхню присутність.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍