Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

- Ось вона, могила могутнього Царя - царя який обрік себе на загибель, щоб урятувати Землю. Він заховав із собою «Зіницю всесвіту», щоб «чорні саламандри » не знищили  нашого світу. Монах підійшов до чорної плити розчистив барельєф і повернув вирізьблену ящірку.  Саркофаг з легким стуком відчинився. Та яке ж було в них здивування – там у середині нічого не було.

- Максим розповідав мені, що бачив мумію людино-ящера, навіть фото зробив. Ви ж бачили.

- Нас випередили. І боюсь, це вже не прості грабіжники.

 Він підвів голову й оглянув верхівця пагорба. На самому верху, стояла постать у чорному комбінезоні. Голову й обличчя її закривала темна хустина, тісно зав’язана на потилиці. Тільки колючі очі спопеляли прибульців через невеликі прорізи.

- А це, що за нінзя, у цих краях завівся? – спробувала пожартувати Ольга. Та монаху, було не до жартів. Він вибрався з ями, перехрестився на схід сонця й прийняв бойову стійку. Нінзя теж ніби вправний каратист приготувався до бою. Мить і на пагорбі розгорівся двобій. Оля відскочила за кущ і спостерігала за поєдинком.

 Старий монах, ніби переродився й із легкістю юнака відбивав усі випади чорного нападника. Його сиве волосся висипалося із каптура й розвівалося на вітрі. Монах підстрибував і робив такі сальто, що в Олі, від баченого, захоплювало дух. Чорний нінзя, теж показував відчайдушні стрибки й випади. Дівчині здалося, ніби вона спостерігає за якоюсь комп’ютерною грою, настільки все було неправдоподібне. Раптом монах вивернувся від чергового удару й помахом руки збив із нападника пов’язку на голові. Волосся в чорного каратиста, розсипалося по плечах, воно було довге і пишне. Ольга зрозуміла - це жінка. Монах теж, певно, не чекав такого, він був розгублений. На долю секунди чернець втратив пильність, чим і скористалась нападниця. Вона, майже, без розбігу, завдала сильного удару ченцю в груди. Отець Терентій відлетів на кілька метрів і впав навзнак. Нападниця, як пантера накинулася на непритомного монаха. Жінка в чорному, швидко знайшла й зірвала із грудей переможеного, мідну табличку разом із шовковою ниткою. Після чого дістала з халявки кинджал розмахнулася для удару. Тут, уже й Ольга не змогла просто дивитися, коли в неї на очах убивають людину. Вона вхопила дерев’яного дрюка, що як навмисне лежав неподалік і вперіщила чорну каратистку по голові. Дрючок із хрускотом розсипався на друзки. Чорна нінзя піднялася й дурнувато вирячилася на Олю, ніж випав з її рук. Здавалося, ще мить і жінка в чорному втратить рівновагу, та нападниця тільки похитувалася, але не збиралася падати. Вона  опанувала себе, тільки пелена з очей ще не зійшла. Ольга позадкувала до кущів. Чорна жінка стала її наздоганяти. Оля перечепилася за куща й впала. Нападниця накинулася на дівчину й стала її душити. Оля відчайдушно відбивалася руками. Намагаючись ухопити за коси бандитку,  дівчина схопилася за хустину й зірвала її з лиця жінки. Який же в неї був подив, коли Ольга впізнала в нападниці свою колишню завідувачку.

- Казимиро Аделаїдівно..? – тільки й змогла вимовити здивована Оля.

 Завідувачка архівом злорадно вишкірилася й занесла руку, щоб нанести смертельний удар. Та отець Терентій, що вже оговтався від удару, перехватив руку бандитки. Двобій знову відновився, але оглушена чорна нападниця вирішила покинути поле бою, тим більше, що вона отримала свій трофей. Жінка перестрибнула через тернівник і побігла до лісу.

- Ти жива, дочко? – Нахилився над Олею монах.

- Чому вона хотіла нас убити? Це ж завідувачка архівом, з міста. Ніколи не думала, що вона володіє карате.

- Ти, не помітила в неї на передпліччі татуювання? Це - чорна ящірка.

- Невже Казимира Аделаїдівна, з ордену?

- Боюсь, що так.

- Вона, зірвала у вас із шиї пластинку.

 Терентій у розпачі схопився за груди.

-  О, лихо! Іншу вона забрала із саркофагу. Тепер вона з’єднає дві пластинки й отримає код, а коли ще й знайде камінь «Царя саламандр,» то твоя  Казимира Аделаїдівна заволодіє такою зброєю, про яку жодні генерали у світі й не мріяли. У рукописах пишуть, що цією зброєю саламандри руйнували небесні тіла, які загрожували нашій  планеті.

- Що ж нам робити?

-  Ти повинна цьому завадити.  Я вже не зможу тобі допомогти, вона поламала мені ребра.

 Монах зблід і опустився на землю.

- Що ж я, сама можу зробити, отче?

- Не дай їй заволодіти «Каменем!» «Алмаз Великого Царя» повинен повернутися Білим саламандрам. Я знаю де знаходиться та страшна зброя – «Джерело». Вона,  за островом, на Пустомитському болоті. Ось карта. – Він подав їй згорнутий трубкою сувій. -  Дочко, ти повинна її зупинити!

- Як же, Ви?

- Про мене не турбуйся, усі ми в руках Господніх. Якщо Господь вирішить,  то ми ще зустрінемося. Мені приємно було з тобою спілкуватися, - Монах, на мить, втратив свідомість. – Іди, не дай, цій скаженій, скалічити життя іншим.

 Заплакана Оля вкрила Терентія своєю курткою.

- Я повернусь й заберу вас! – Дівчина  витерла рукавом сльози й побігла в напрямку, куди зникла чорна нінзя.

Розділ 26. Підземна галерея

  Василько,  біг спотикаючись у  цілковитій темряві. Ліхтаря він випустив ще при перших пострілах. Біля нього нікого не було, Надійку хлопець бачив лише хвилину тому. Він чув, як дівчинка неслася попереду, а потім - ніби провалилася. Не чути було й Мишка. Десь далеко позаду, у чорних нетрях тунелю, вовтузилися бандити. Навздогін, луною, неслися їх страшні прокльони. Василько трохи стишив біг і став пересуватися вздовж стіни з витягнутими вперед руками, промацуючи собі дорогу. Раптом, він відшукав у стіні тунелю бічний хід. Василько, не вагаючись звернув туди. Відгалуження тунелю ішло у глиб. Хлопець, по інерції, звалився туди й побіг вниз. Холод і страх проник до самих його кісток і, навіть, швидкий біг не зігрівав. Нахил тунелю ніс Василька, як кулю що котиться із гори, він тільки механічно переставляв ноги. Скільки так біг Василько? Може сто метрів, може кілометр, він не орієнтувався та й зупинитися вже не міг - ноги самі несли. Проте йому здалося, (чи то очі звикли до темряви), що попереду морок уже не такий суцільний. Василько вже розрізняв обриси стін. Пробігши ще трохи, хлопець помітив попереду легке світло, ніби сіріючий ранок.

- «Невже вихід?» – промайнуло в голові.

Крутий спуск закінчився й підземна дорога вирівнялася - Василько стишив біг, а згодом і зупинився.