Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Аджаало? – замість привітання, запитала Містрал.

–Живіть і процвітайте.– кивнула вона квапливо.– Мені потрібна ваша допомога.

–Це ти була тут уночі? – примружилася вона.

–Так. Пообіцяйте, що не скажете Олімпії.– благала Аджаала.

–Заходь.– тільки й сказала Містрал.– Ну ж бо, не стій у дверях.

Бабуся провела її на кухню і стала біля стійки, склавши руки на грудях.

–Що трапилося?

–Я...

–З найпершої зустрічі в мене складалося враження, що ти щось приховуєш, – підсумувала бабуся, уважно дивлячись у її очі.

–Містрал, мені потрібна допомога в приготуванні зілля пам'яті.– сказала Аджаала, глянувши на неї.

–Я не варю такого зілля.– похитала головою Містрал.

–Я зварю його сама! – крикнула вона, відчуваючи, як роздратування бере над нею гору. – Просто допоможіть зрозуміти, якого інгредієнта тут бракує.

Вона простягнула їй сторінку з книги, Містрал невпевнено потягнулася до неї.

–Хто б, що тобі не казав, це зілля дуже сильне, можуть бути наслідки.– пробігши очима рецептом, зауважила бабуся.

–Прошу. Допоможіть мені.– благала вона, дивлячись на неї.

–Кому ти так відчайдушно хочеш повернути пам'ять? – відклавши аркуш, запитала Містрал.

–Я не можу сказати.– похитала головою Аджаала.

–Що ж, гаразд.– кивнула Містрал.– Я не пам'ятаю рецепта, не варила ще з інститутських років. Потім зілля виключили з програми і в підручниках його немає. Спробую відшукати повний список інгредієнтів.

–Дякую.

–Приходь завтра. – запропонувала бабуся. – Якщо я зможу відновити рецепт, допоможу зварити.

–Спасибі, Містрал.

–Ну, все. Біжи.– махнула рукою вона.

–Живіть і процвітайте.

–Живи і процвітай, Аджаало.

Олімпія поверталася із занять у доброму гуморі, так, вона не все знала досконало і запитань в Архіваріуса було повно, але вона відчувала себе такою окриленою, що не могла заспокоїтися. Тіордан зустрів її біля Інституту, чомусь дівчина була впевнена, що він чекає на неї. Вони обійнялися і вирішили трохи прогулятися.

–Як твій день? – запитав він.

–Все гаразд. – вона глянула на його руку, яка кілька разів "випадково" доторкнулася до її, і посміхнулася. – Якщо хочеш взяти мене за руку, я не заперечуватиму.

Тіордан зніяковів, але опустивши очі, широко посміхнувся.

–Я просто подумав... чи не здасться це занадто...

–Занадто, що? – розреготалася Олмімпія. – У нас і так уже цукерково–букетний.

–Що? Чому? – не зрозумів Тіордан.

–Ну, ти приніс мені солодощы і матеріалізував квітку, тож...

Він розреготався.

–Так, точно. Слухай, я хотів запитати... Ти говорила про хлопця Аджаали.

Олімпія відпустила його руку.

–Серйозно? –поразилася вона.– У цей момент, ти хочеш поговорити про мою сестру?

–Вона не зрозуміла, хто такий Деррик, коли я запитав. – відповів Тіордан, уважно дивлячись на неї.

–Ти говорив із нею, про її хлопця? – здивувалася вона.– Хвацько...

–Вона не брехала, я помітив це. – зізнався Тіордан. – Її здивування було правдою. Деррик...

–Та, боже! – крикнула вона.– Вигадала я цього Деррика, що з того?!

–Навіщо? – поцікавився він, усміхнувшись.

–Тому що я бачу, що ти дивишся на нас обох і не можеш обрати. Хотіла тебе... підштовхнути.– вона опустила очі.

–Та, ну? – він підняв брову. –Ви змагаєтеся за мене?

–Розмріявся. – закотила очі Олімпія.– Я не стану бути однією з тих, кого потрібно обирати. Побачивши мене, не повинно більше залишатися варіантів. Я виходжу з гри. Іди, шукай свою Аджаалу.

Олімпія розвернулася й перенеслася до Сонцедому. Тут навіть дихалося інакше, сонце світило яскраво, підсвічуючи квіти в траві. Гілки дерев колихалися від легкого подиху вітру, ліс відкидав на луг химерні тіні. Олімпія пройшлася вздовж вузьких доріжок ринку. Підвіска з ключами, найрізноманітніших форм і розмірів височіла над прилавком, біля якого вона зупинилася. Дівчина доторкнулася до ключів на мотузочках і ті застукали один об одного.

–Це мобіль? – запитала вона в невисокого чоловіка з гострими вушками.

–Так, хочете покажу ближче? – запропонував ельф, уважно глянувши на дівчину.

 

Вона посміхнулася, хитаючи головою і рушила далі. Анабелль і Хелена відшукали її в наметі прикрас і вивели на луг.

–Ти чого так довго? – запитала Анабелль, взявши подругу під руку.

–Я? – здивувалася Олімпія. – Я прийшла сюди з годину тому.

–Ми думали, що в тебе навчання, вирішили перенестися перевірити, чи не переплутала ти час зустрічі, – відповіла Хелена.